Прочитала я статтю Світлани Волкової «Правда з неоголошеної війни». Вражена і… трішечки роздратована. Гарна стаття. Гідний вчинок. Молодець автор! Що мене роздратувало? Двічі наголошується, що забезпечення у наших солдатів пристойне. Але забезпечення чиє ― влади чи волонтерське? Якби не волонтери, нашим солдатам прийшов би… (вибачте за лайку, бо інше слово тут не підходить). Вони доставляють продукти, одяг, медикаменти. Хоча, я можу погодитись з автором: у містах, зокрема у Волновасі, все, можливо, добре. Це ще тил. А на передовій, де тижнями немає води,   хліб такий, що можна сепаратиста вбити! Хлопці стоять (мій чоловік там), у такому місці (розповідали волонтери), куди до них по два тижні ніхто не приїжджав. Вони ловили жаб, їх смажили і їли. А воду пили з калюжі, вже зелену. Були отруєння. Але нашій владі наплювати на цих хлопців.

А одяг для солдатів? Дали одну форму і берци. Я сама вже купила дві пари берців літніх (армія дала зимові). Треба ще купити одні, бо дуже рвуться. Одноразові, як і все в нашому житті. Одяг: британки, футболки, шкарпетки, аптечки привезли волонтери. Все забезпечення тримається тільки на них. А наша влада, складається враження, думає тільки про себе. Всі рошенівські заводи в Росії працюють. І хоч би хтось поцікавився у сім’ї солдата, як вона живе, чи мають що їсти діти? Чи мають чим за газ і світло заплатити? Добре, що на фронт пішли. А ті, що не пішли і зараз не йдуть, хоч одного посадили? Ні! Вони тепер сміються з тих, хто пішов, і обзивають їх дурнями. І вони мають рацію, бо дійсно дурні, щоб так страждати і терпіти. 
Тим, що в тилу, ― їм байдуже до тих, хто на передовій. Наші хлопці кожну ніч моляться, щоб обстріли швидше закінчилися (переважно б’ють вночі). Мій, до прикладу, стоїть серед поля. Їм волонтери не можуть навіть харчі довезти через обстріли (там закрита зона — працюють снайпери). Залишають на блокпостах. Всі передачі командири перевіряють. Це я точно знаю, бо сама вже тричі через наших волонтерів передавала.
А про наших хлопців не турбується ніхто. За свої гроші купують бензопили, щоб було чим дрова різати, бочки під воду, щоб було в що її набрати, коли водовозка приїде. Самі знайшли собі станцію. Ось такі будні у наших вояків.
А ще у вашій газеті я неодноразово читала запитання до депутатів і юристів. І ті давали відповіді. Запитайте, коли ж будуть судити тих, хто ухиляється від мобілізації? У нас, що стосується роздачі повісток, цирк: виловлюють по городах, по сінниках та левадах. 
Вибачте, що це все написала. Болить душа. Коли мій чоловік був в «учебці», було спокійно. Вже четвертий місяць живу в очікуванні дзвінка. Ще й зв’язок там дуже поганий. А наші можновладці ще й заборонили телефонувати. Ось така у нас у нас війна — не війна. АТО — не АТО? Спробуй розберися!