“Питання пільгових перевезень нас роз’єднує! Влада хоче посварити маршрутників та пільговиків!” Такі та подібні висловлювання доводилися чути неодноразово під час зустрічей, слухань, нарад з проблематики перевезення пільгових категорій громадян. Справді, депутати й уряд вигадали безліч пільговиків, а фінансувати їх належно «забувають». А на місцях чубляться водії з інвалідами — пенсіонерами — ветеранами: вирішують возити — не возити, кого і в якій кількості, безкоштовно чи за гроші. Причому, як легко здогадатися, від пільгової категорії на таких заходах беруть участь містяни; «голосу села» практично не чути. А там такі самі пільговики — ветерани, пенсіонери тощо. В них є теж своя думка щодо відшкодування — адресна допомога, за яку часто-густо виступають і перевізники. До редакції надійшло два листи, які перегукуються з матеріалами, що друкувалися на шпальтах нашого часопису:

«З олівцем в руках уважно читаю вашу статтю, надруковану в газеті «Подільські вісті» № 15 від 9 лютого цього року під заголовком «Битий небитого везе, або Як фінансувати пільговиків». Хочу долучитися до обговорення цієї проблеми та висловити свої міркування. Ви у статті торкнулися лише проблеми безкоштовного проїзду громадян—пільговиків міста Хмельницького. А як бути сільським мешканцям, ветеранам; як їм, скажімо, доїжджати в райцентр — в лікарню, на ринок тощо? Чому їм немає пільги?
Ось, наприклад, я особисто проживаю в селищі Понінка; на пенсії 19 років. Але жодного разу за всі ці роки, скажу вам чесно, не проїхав у жодному транспортному засобі (як ветеран праці) безкоштовно. Я живу на околиці селища. До центру Понінки відстань приблизно шість кілометрів. Тож ми доїжджаємо в райцентр переважно такими приватними автобусами як Баранівка—Полонне, Довбиш—Полонне. Ціна за проїзд 8 гривень в один бік. Жодної пільги! І таких як я багато в нашому населеному пункті.
Тому, як на мене, заслуговує на увагу пропозиція заступника голови асоціації перевізників Олександра Мішина, висловлена на нараді з питань пільгових перевезень, яка відбулася в Хмельницькому, в кінотеатрі ім. Тараса Шевченка, який запропонував розв’язання цієї проблеми саме через адресну допомогу. Це вирішило б питання з перевезеннями пасажирів — ветеранів.
Я цілком і повністю поділяю та підтримую цю слушну пропозицію Олександра Мішина, який говорить, що тільки адресна допомога пільговикам може розв’язати давно назрілі та наболілі проблеми. Кожен пільговик платив би за проїзд, як всі громадяни, і не було б конфліктів, усіляких непорозумінь тощо. Саме адресну допомогу, на мій погляд, також слід запровадити і для ветеранів—пільговиків селища, і для ветеранів сіл тієї чи іншої громади.
Або ж таке питання: чому ветерану-пільговику, який проживає в місті, може бути безкоштовний проїзд в громадському транспорті, а сільському чи селищному — зась?
З огляду на це, я вважаю, що лише адресна допомога, можливо, не 500 гривень, а можливо, менша сума — це було б справедливо та чесно. Крім цього, я думаю, чи не варто було б визначитися із віком ветеранів, які прожили більше років, і їм призначити адресну допомогу в першу чергу?
З повагою В. Р. АЛЬОШОВИЧ, смт Понінка, Полонський район».
Також ми отримали листа від Аполлінарії Михайлівни Кордон, яка має схожий погляд на розв’язання проблеми — адресна допомога:
«Пише вам пенсіонерка. З 1995 року не працюю, а працювала до 65 років. Маю свій відгук на статтю «Як фінансувати пільговиків». Наприклад, я, відколи на пенсії, майже ніякими пільгами не користувалася. Жила в селі, рідко коли доводилося їхати в район. Я проїздила державних коштів, поки на пенсії, не більше 100 гривень. А за мої гроші хтось катається. Катаються городські пенсіонери. Катаються з потреби і без потреби. Сидіти вдома — хочеться їсти, а поїхати безплатно — і час вбили, і їдло зекономили.
Моя пропозиція така:
Скільки є пенсіонерів—пільговиків і скільки держава виділила грошей на проїзд — розділити на кожного чоловіка. Дайте кожному персонально. Получить гроші — хоче най їх проїздить за місяць, а хоче — хай розділить їх на рік. Квитки нехай купують, і не буде ніяких непорозумінь.
Я не їжджу нікуди, то буду мати ці гроші на ліки. А хто хоче кататися, нехай катається, але за свої гроші, а не за мої!»