Курси валют

За роки незалежності в Україні загинуло 70 журналістів.
За період карантину в Україні  припинило існування 110 газет і 63 журнали.

6 червня журналісти відзначають своє професійне свято. Його заснували 1994 року з нагоди прийняття НСЖУ до Міжнародної федерації журналістів. Тодішній президент Леонід Кравчук, будучи за фахом ідеологом і пропагандистом, усвідомлював значення ЗМІ у житті держави та суспільства. Двадцять сім років — достатній період для підбиття підсумків.

А вони, на жаль, невтішні. Тоді в Україні стався справжній бум журналістської діяльності. Попит на правду був шалений. Та і влада прагнула до співробітництва з журналістами. Очільники виступали зі статтями, давали інтерв’ю, реагували на критику і пропозиції.
Після звільнення від цензури і однопартійної монополії на істину в останній інстанції, видання з’являлися, наче гриби після рясного дощу. Тільки у Хмельницькому виходило майже 20 газет. Даруйте за ностальгію, тепер їх залишилося 5. Та й ті ледве зводять кінці з кінцями і борються за виживання в умовах падіння реального виробництва, скорочення населення, росту безробіття і тарифів. Ситуацію інакше, як крахом української мрії про щасливе, заможне, справедливе і вільне суспільство не назвеш.
У царині ЗМІ теж катастрофа. Різко знизилися тиражі. Зменшився обсяг видань. Якщо в 1994 році «Подільські вісті» виходили п’ять разів на тиждень на чотирьох сторінках, то тепер змушені вкладатися в 6. Фактично в Україні зник такий тип періодики, як щоденна газета.
Раніше держава допомагала ЗМІ, але тепер робить вигляд, що на це у неї немає коштів. Зате є на зарплати членам наглядових рад і високопосадовцям та депутатам, які не вгавають просторікувати про психоінформаційну агресію. Вона, безумовно, має місце.і становить загрозу національній безпеці. Іноземні держави з усіх сил борються за розум українців. І досягли тут неабиякого успіху.
Натомість можновладці, як вередливі принци і принцеси, воліють самореклами і репресій щодо вітчизняних ЗМІ і журналістів. Вряди-годи їх залякують кримінальною відповідальністю, Звинувачують у різних нісенітницях тих, хто не згоден з безладом, недолугістю, правовим нігілізмом, шахрайством і безалаберністю. Клеять ярлики тим, хто стоїть на державницьких позиціях і захисті Конституції. Яскраве свідчення тому — кулуарно підготовлений без участі НСЖУ законопроект «Про медіа».
Створений так званий центр протидії дезінформації, а деякі грантоотримувачі, які двох слів зв’язати докупи не можуть, базікають про якісь «наративи». Неуки й пройдисвіти спекулюють на патріотичній риториці. Їм тільки розв’яжи руки! Вони таких дров наламають, що мало не видасться.
За період від початку карантину в Україні припинили існування 110 газет і 63 журнали. Майже 2 тисячі працівників залишилися без роботи. Щезли багатотиражки, на межі зникнення колишні районки.
У царині ЗМІ вочевидь спостерігається тенденція до погіршання. Дорожчає собівартість видань, ростуть ціни на доставку і папір. До слова кажучи, останній возять з Росії і Білорусі. В той час, як виробництво газетного паперу в Україні знищене і ніхто не збирається його відновлювати. Тимчасові каліфи зайняті дерибаном землі і власності.
Усвідомлюючи небезпеку деградації суспільства, а також відсутність діалогу між громадянами та владою, у більшості регіонів взялися на місцях рятувати і підтримувати незалежну журналістику.
Хмельницька обласна організація НСЖУ теж розробила програму підтримки ЗМІ і кілька років поспіль пропонує очільникам області затвердити її та реалізувати. Ті або або відмовчуються, або саботують її і навіть не виносять на обговорення.
Міжнародна журналістська організація «Репортери без кордонів» регулярно проводить моніторинг свободи ЗМІ. За 2020-й Україна посіла в цьому рейтингу 96 місце серед 180 держав.
А нині, станом на 21 квітня, опустилася ще на один щабель. Перебуває між Колумбією та Афганістаном. Вище нас Гватемала, Ангола і Непал. Майже на недосяжній висоті бовваніють попереду Фіджі і Гвінея. Ну, а Танзанія, Буркіна Фасо та Нікарагуа взагалі стоять так високо, що можуть нашими владоможцями сприйматися як орієнтири на майбутнє.
ЗМІ заважають чиновникам і депутатам брехати. Вони виводять на чисту воду корупціонерів та розкрадачів. Журналісти на свій страх і ризик проводять розслідування, таким чином виконуючи роль праворохоронних органів. Тільки поблажливість суддів і прихильність високопосадовців допомагає хапугам та аферистам уникнути покарання.
За роки незалежності в Україні загинуло 70 журналістів. Серед них і наша землячка, редактор газети «Нетішинський вісник» Ольга Мороз. Журналістів демонстративно вбивають просто серед білого дня, аби залякати інших. Абсолютна більшість цих злочинів, попри їх суспільний резонанс, залишилася нерозслідуваною, а виконавці і замовники — непокараними.
Зате на лаву підсудних і за ґрати часто потрапляли ті журналісти, які мали сміливість говорити правду про бандитів, олігархів і представників влади. В чому їх тільки не звинувачували і до яких фальсифікацій не вдавалися!
Особисто я зустрічаю професійне свято — День журналіста — з почуттями непевності і тривоги. Мимоволі відчуваю гіркий присмак мигдалю. Владоможці перестали рахуватися з громадською думкою і дбати про свій авторитет. Вони здебільшого вдаються до маніпуляцій і обману, а не до відвертої та чесної розмови із суспільством, відгородилися від громадян прес-службами, автовідповідачами і цифровими технологіями. Сьогодні посадовець, який передплатив місцеве видання, така ж рідкість, як місіонер у джунглях. Хоча громадяни іноді звертаються в ЗМІ, як до останньої надії.
Замість чесних і принципових журналістів сьогодні в пошані цинічні демагоги, іміджмейкери, піартехнологи і політтехнологи. В головах людей сіють хаос різномасті ток-шоу. Обговорення серйозних проблем перетворилося на пустопорожню розвагу і передвиборну агітацію, а боротьба за владу — на самоціль. Усе це не має нічого спільного з журналістикою.
Виникла колізія: одні не хочуть чути, а інші не можуть сказати те, що думають. Люди бояться називати прізвище у матеріалах, підписуються псевдонімами, журналісти змушені вдаватися до евфемізмів, замість того, щоб називати речі своїми іменами. Владоможці сприймають критику як нападки і втішають своє марнославство вигаданими цифрами приватних соціологічних служб.
Так не повинно бути в державі, що хоче називатися цивілізованою!