Щоразу, коли зустрічаєшся з Тетяною Баско, ловиш себе на думці: ось такі люди не творять добро напоказ, заради «галочки», іміджу, не кричать про здобутки й заслуги, а просто роблять те, що велить їм серце. Таня, її чоловік Сергій, донька Аня — волонтери ще з часів Майдану. І коли на сході України розпочалися військові дії, до сім’ї Баско долучилися десятки інших хмельничан, розпочавши активну волонтерську діяльність.

«Дитячий світ» у центрі міста став своєрідним штабом, де почали плести маскувальні сітки, готувати для відправки на фронт одяг, харчі, костюми «кікімори», шили білизну, рукавиці, пледи, ковдри, плели шкарпетки.
Його координатором та організатором випало бути Тетяні Баско. Її телефон не замовкав і посеред ночі, незнайомі люди знали, де знайти її, як зв’язатися. Мало не всіх прихожан церкви Св. Іова Почаївського (Київського патріархату) у мікрорайоні Озерна, де настоятелем отець Ярослав, волонтерка залучила до спільної роботи. Хтось поперемінно відвідував поранених у госпіталі, інші готували чергові передачі — ліпили вареники, пельмені, випікали пиріжки, печиво і т. д., хтось брався підсобити в інших нагальних завданнях, які оголошувала Тетяна. Сотні справ вдавалося організувати гуртом, і не менше людських історій відкладалися у Тетяниному серці, яке не перестає співчувати, боліти за інших і зігрівати ближніх теплом.
Коли чужі стають братами
Коли вона дізналася, що в Хмельницькому госпіталі у надто важкому стані перебуває айдарівець Сергій Сайчук, обмірковувала, кого ж «закріпити» за пораненим бійцем. Молодь якраз задіяна на плетінні сіток, більш старшим за віком волонтерам, як кажуть, не набігатися у військовий госпіталь. Звернулася до Олени, матері двох синів, старший з яких — Паша Онуфрієв, теж був на фронті, а після поранення вже не один місяць лікувався у Польщі.
Лена зголосилася одразу:
— Це ж моєму синочку хтось допомагає на чужині, то хіба я відмовлю? Чим зможу, допомагатиму.
І бувають же такі збіги: поранення у Сергія точнісінько, як і в Павла — вирвано шматок кістки на нозі. Щодня Олена довідувалася до бійця, виходжувала, розраджувала. Подовгу розмовляли про життя, кожен ділився своїм, наболілим. У їхньому спілкуванні знайшлося стільки спільних тем, думок, саме тоді й зародилося поміж ними найпрекрасніше почуття, яке ріднить людей і робить їх щасливими.
А Тетяна скрізь, де могла шукала для Сергія електроколяску. Самотужки пересуватися боєць не міг і для нього вона стала б у великій пригоді.
— Коляска була необхідна у найкоротші терміни, а мої пошуки були невтішними. Переживала, молилася. Аж ось одного дня приходить в «Дитячий світ» сімейна пара, кажуть, почули про моє прохання, можуть коляску привезти, треба сказати лише, куди доставити. Я аж просльозилася — Бог допоміг, — пригадує свої враження Тетяна Баско.
...Вісім годин тривала операція на серці у Георгія Папунашвілі, якого всі зовуть Гіві, і увесь цей час разом з іншими волонтерами у лікарняних коридорах за нього хвилювалася Тетяна. Чи виживе їх грузин Гіві, котрий у 58 років добровольцем вирішив на схід. Пораненим потрапив у Харківський госпіталь, і Тетяна підняла на ноги тамтешніх волонтерів, аби, навідавши, принесли черешень, яких йому так захотілося. Це вона, наче рідна, готувала Гіві до операції вже тут, у Хмельницькому, склавши усе необхідне, підбадьорюючи, супроводжуючи аж до її початку. Коли ж після одужання прийшов Гіві до привітної квартири волонтерів, то сказав: «Для мене, Таню, ти — сестра. Мабуть, таких братиків у тебе — добра сотня...»
І сестрою, і хрещеною мамою, і подругою її й справді називає все більше людей. Як ось Ігор Чудінова, кіборг, родом із Ярмолинеччини, та боєць із позивним «Мадяр». Коли йому повезли на схід передачу від хмельницьких волонтерів, то за якийсь день-два віддзвонилися: «Погана новина. Мадяра немає серед живих». Куди тільки не кидалася Таня, щоб з’ясувати всі обставини. І тоді виявилося — Мадяр живий! Хоч надто важке у нього поранення, обгоріло обличчя, руки...
Після лікування у Харкові його відправили в хмельницький госпіталь. Важко було дивитися на ті страшні опіки, яких зазнало тіло чоловіка. Купували для нього мазі, різні медпрепарати, чергували, приносили улюблені страви. Він також прийшов до Тетяни після лікування і, знявши рукавиці, якось по-дитячому гучно сказав: «Погляньте, шкіра — нова!» І вона обняла його і по-материнськи попросила: «Ну все, залишайся вдома, звикай до цивільного життя». Та Мадяр не може залишити своїх, він і зараз на сході. Пише, телефонує, чекає вісточок з Хмельницького, від дорогих йому людей.
Так, як чекає їх і кримчанин Дмитро Ольховик. Він був активним учасником київського Майдану, а потім воював у складі 44-ої бригади на сході. У Дебальцевому 22-річний Дмитро потрапив у полон. Коли дізналися, що родом із Красноперекопського району, знущалися нещадно, мовляв, проти своїх воюєш. Били так, що годинами хлопець не міг прийти до тями, і досі його нігті сині від тортур, яких зазнав у полоні. На щастя, коли відбувався обмін бранцями, зміг повернутися до своїх. А далі — госпіталі Харкова, Києва, Старокостянтинова, Хмельницького. У Старокостянтинові рідною душею для нього стала молода дівчина Ірина, а в Хмельницькому — Тетяна.
Про сироту, якому немає куди повертатися, якого ніхто не чекає, із розповідей Тетяни дізналися волонтери і оточили його максимальною увагою. А одна старенька незряча жіночка з будинку престарілих, якою опікується волонтер Валентина, віддала свої кровні заощадження, які тримала в хустинці.
— Передай цій дитині все, що маю, бо йому більша потреба, — сказала, витягаючи з-під подушки згорнуту хустинку.
Коли ж Валентина розгорнула її, то побачила лише... кілька гривень. Пожертвувати усі свої збереження, нехай і такі мізерні, це, погодьтеся, вияв такої великодушності, яка варта захоплення. Листівочку, яку написала Валентина зі слів незрячої бабусі, Діма і тепер вважає своїм оберегом, який завжди із ним, адже хлопець знову повернувся на війну.
— Дімочко, ми тебе чекаємо, тут тепер твій дім, — казала, випроводжаючи бійця на схід, Тетяна.
Її дзвінки та дзвінки Ірини — це розмова з рідними, яких він, сирота, зустрів на Хмельниччині.
Зустріч через роки
Даремно думати, що її любові, тепла, милосердя вистачає лише на тих, хто ризикує життям, хто скалічений війною, хто пізнав пекло «русской» війни. У Виноградівському психоневрологічному диспансері, де перебувають понад півтори сотні пацієнтів різного віку, чекають хмельницьких волонтерів разом з Тетяною, як давніх добрих знайомих. Вони ж везуть сюди одяг, продукти, солодощі, предмети гігієни і щоразу пересвідчуються, наскільки важливою є для таких людей увага. А вихованців дитячого притулку «Подолянчик» в селі Ружична, котрі тимчасово переселилися у Маліївці на Дунаєвеччині, Тетяна Баско та її помічники знають поіменно. Відомі їй і мрії цих сиріт. Тож намагається під час кожної зустрічі влаштувати для дітей невеличке свято, не трафаретне, а особливе, пам’ятне. Це з ними вона розучувала колядки, щедрівки, аби потім разом побувати в госпіталях і звеселити наших бійців.
Постійний зв’язок тримають хмельницькі волонтери з «Дитячого світу» і з Чорноострівським будинком матері та дитини, з психоневрологічним центром у Меджибожі, де перебувають діти з надто важкими недугами. Допомога цим закладам неодноразова, тому й сприймають хмельницьких волонтерів тут за своїх.
А віднедавна, попри велику завантаженість, намагається Тетяна викроїти час, аби відвідати хмельницький будинок для престарілих. Зустріч майже через три десятки років стала для неї і радісною, і приголомшливою. Якось ще в дев’ятому класі в обласній молодіжній газеті Таня прочитала розповідь про інваліда з дитинства, хвору на церебральний параліч Марію Дячок, майже свою ровесницю. Вразило те, що з важкими недугами, фізичними вадами дівчина самотужки вчилася, їй навіть вдалося освоїти друкарську машинку. Таня написала Марії листа, відтоді й зародилася їхня дружба. А коли відразу після закінчення школи дівчина влаштувалася на роботу в Ярмолинецьку районну газету, то вирішила неодмінно зустрітися з Марічкою, побувати у неї вдома, в селі Видошня Ярмолинецького району. Попередньо звернулася до керівників організацій, колективних господарств, аби зібрати продукти харчування для подруги по листуванню. Вдалося навіть придбати телевізор. Виділили й вантажівку, аби доправити ці подарунки.
У низенькій хаті під соломою статків, як видно, зроду не було. До того ж рідний Марійчин батько покинув сім’ю, оселився в сусідній домівці, що якраз навпроти її вікон. Що творилося в душі дівчини, коли споглядала крізь те віконце татуся — усміхненого, бадьорого, котрий так легко зрікся її, знала лише вона та Всевишній. І коли залишалася однісінькою у чотирьох стінах, ті думки були особливо важкими та надокучливими. «Мабуть, все це через мою хворобу», — картала себе. Коли ж з’явилася у її житті Таня, лише їй і могла розповісти про свої душевні страждання.
Мама, помічаючи тугу доньки, просила у голови місцевого колгоспу допомогти збудувати хатину десь подалі від цього місця, бо нестерпно їм бути поряд з оселею, куди перебрався чоловік і батько. І колгосп допоміг звести хату на краю села, біля самісінького поля. Та радість від переселення і зміни життя тривала недовго. Організм стражденної жінки здався, не стало Марійчиної мами.
Вона ж — зовсім безпомічна, з покрученими руками, не ходить... Від усвідомлення, що чекає на неї далі, можна було збожеволіти. І тоді на порозі з’явився він, її батько. Мовчки підійшов, обійняв і... залишився. Допоки жив, був поряд з донькою. Коли ж відійшов у вічність тато, Марія попросила Тетяну допомогти оформити документи на перебування в будинку престарілих. Допоки збирала їх, подзвонив сільський голова і повідомив, що громадою вирішили відправити Марію Дячок в одну з сільських лікарень, що поблизу, де її знають, де будуть створені хороші умови перебування. Мовляв, свої ж люди відвідуватимуть, не дадуть скаліченій сироті пропасти. А згодом хтось повідомив Тані, що Марія померла, похована в Михайлівці. Збиралася кілька разів відвідати могилу, та знаходилися невідкладні справи, які ставали на заваді поїздці.
Коли ж не так давно у соцмережах наштовхнулася на прізвище Марія Дячок, щось тьохнуло в серці, але ж бути цього не може, подумала. Випадок звів Тетяну Баско з однією журналісткою, мова зайшла про особливу жінку, котра перебуває в геріатричному центрі, не здається хворобі, працює над собою, пише вірші. Сумніви розвіялися вмить — це вона, її Марія! Жива!
Дуже хвилюючою була та зустріч. І вже буквально наступного дня Тетяна зайнялася пошуком електроколяски, щоб її подруга з далекої юності могла виїжджати на вулицю, бачити світ. Подзвонила Сергієві Саєнку. Розповіла цю історію та запитала, чи зможе він обходитися без коляски.
— Таню, дай мені ще трошки часу. Я зможу, я піду.
Так і сталося. Сергій пересилював біль, працював і працював над собою і таки передав Марії електроколяску. А Тетяна подарувала їй ще й телевізор.
Долучатися до долі багатьох людей, розділяючи з ними біль, тривоги, втрати, дуже непросто. Та, мабуть, у єстві наших волонтерів закладена потреба допомагати, підтримувати хворих, нужденних. Цим вони надихаються, цим живуть, цим засвідчують непоборну силу добра.
* Конкурс журналістських матеріалів «Поспішай творити добро» ініційований фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.