Велелюддя. Сотні подолян зі світлинами рідних, які загинули у неоголошеній війні, зібралися минулої суботи на Майдані незалежності. Очі. Материнські, батьківські, дитячі, коханих, побратимів. Який у них біль, непроглядний смуток й розпач. А зі світлин дивляться ті, кому завдячуємо мирним небом. Майже три сотні синів втратила Хмельниччина.
У перший тиждень листопада християни традиційно поминають померлих. Тож утретє в обласному центрі з ініціативи священників костелу Царя Хреста Всесвіту, Деражнянського районного благодійного фонду «Мир та Добро» на чолі із головою Мар’яною Сенчук та обласної спілки учасників Операції Об’єднаних Сил молитовною ходою вшанували пам’ять Героїв.
Поклавши квіти до стели пам’яті біля Будинку рад, сотні учасників заходу вирушили до костелу Царя Хреста Всесвіту, що на проспекті Миру. На чолі колони несли державні, добровольчих батальйонів, «Лицарів Колумба» та прапори, привезені з фронту. За ними — великий дерев’яний хрест, як символ пожертви Ісуса Христа заради усіх людей, а також як символ тієї важкої ноші, яку кожен має пронести у своєму житті. Хрест несли по черзі: бійці, які на фронті нині, які повернулися, волонтери, рідні, друзі… З молитвами хода пройшла центральними вулицями міста та завершилася богослужінням у Храмі Христа Царя Всесвіту і поминальною трапезою.
…Тремтячими руками дістає із пакету світлину сивочолий чоловік. На очі відразу навертаються сльози. Йде спочатку до фото сина на Стелі Пам’яті, тоді до колони. Степан Трохимович Яюз приїхав із Дружного, що на Красилівщині. «Вже чотири роки минуло, як не стало сина нашого Руслана. А я все ще спати не можу. Обсіли нас з дружиною букети болячок. Бо як змиритися з цією кричущою несправедливістю? Чотири роки оббиваємо пороги високих кабінетів, владних установ, а домогтися правди не можемо. Руслан 15 березня мав демобілізуватися, бо рік пробув в АТО. А не стало його шостого березня 2015-го. Та найболючіше, найприкріше, найобразливіше — написали, що син вчинив самогубство. Людоньки, це не може бути правдою. Ніхто у це не вірить. І хлопці, його побратими, які два роки підряд на роковини приїздили, кажуть: не вірте, це не правда. І волонтери закликають не вірити, і адвокати допомагають, і характеристик безліч маємо уже — всі лише позитивні. Золотою він був дитиною, мухи ніколи не образив, справжнім був, годувальником нашим. Чотири суди уже було. Результат — купа папірців, гора їх. Однак добитися, щоб Руслана визнали загиблим у зоні АТО ніяк не вдається. Та не пільги нам потрібні — світле ім’я сина хочемо відновити, честь його захистити. Сина знайшли мертвим на блокпосту. Написав судмедексперт, що колота рана у серце, що самогубство. Він мав автомат, якби хотів, то застрелився б. Та він день перед тим з ненькою по телефону говорив: на блокпосту стояв. Все добре, казав. Але суть у іншому: його привезли й наполягали, аби одразу похоронили, а ми з ненькою вперлися, аби останню добу вдома пробув. Так от: як від тепла той нанесений грим зійшов, то там стільки тілесних ушкоджень, що ну аж ніяк на самогубство не схоже… Але віз і нині там. Звернулися уже до Європейського суду з прав людини». Боляче. Руслану було лиш 34. Ще б жити й жити».
А скільки їх, молодих, юних, найрідніших йшли у цій ході… на світлинах. Зі своїми рідними, з волонтерами, і з побратимами…
Gismeteo 
