Коли минулорічного квітня Миколі Іськову з Пахутинець Волочиського району  вручили повістку, без жодних  вагань пішов боронити країну.  Після тримісячного навчання у Яворові його, колишнього піхотинця, розподілили в саперний батальйон. «Не повернусь я звідти живим, — поділився сумними передчуттями з рідним братом Анатолієм, — який же з мене, піхотинця, сапер? Мені б автомат у руки…».

Були на бойовому шляху  сапера Іськова, Артемівськ, Попасна, Горлівка, Піски… Не раз казав братові по телефону: «Це у вас там життя бурлить, все йде розміреним ритмом, а  у нас тут війна». Останнім часом розповідав, що обстріли тривають з восьмої вечора до восьмої ранку. «А нещодавньої неділі, – пригадує Анатолій Анатолійович, – я набрав його на початку одинадцятої ранку, то рясні обстріли ще тривали… Брат не мав можливості й часу говорити, сказав лиш, що обстрілюють їх зі 152-міліметрових гаубиць.
Він приїздив додому двічі: раз у коротку відпустку, вдруге –  на два дні лише. «У Колі нирки хворі завжди були, – зітхає брат, – а під час одного з безперервних шквальних обстрілів довелося пролежати на холодній сирій землі майже добу. От і прихопили знову нирки. Добряче. Відправили до Харківського шпиталю. Прооперували: камінці видалили. Тоді відправили на реабілітацію до Трускавця. То дорогою звідти й заїхав додому. І – знову на війну».
А ще зо два тижні  Микола Анатолійович екскаватором копав траншеї у Зайцевому, на передовій, бо ж допоки колгосп у ріднім селі в Лету не канув, механізатором  працював. Тут познайомився з хорошою жінкою, тож мріяв-планував з нею і її дитиною поєднати свою долю. Бо з колишньою співмешканкою давно вже щось не заладилось, вона з іншим чоловіком зараз проживає.  Хоч дуже любив Микола трьох діток, та не склалося…
«Мій призов вже скоро демобілізовуватимуть, брате, — казав Анатолію, — тож скоро додому. Як би ж ти тільки знав, як  я  хочу додому».
Не судилося. Підірвався на міні. Під Краматорськом, де у післявоєння  п’ять років проживав батько.  «Подробиці загибелі брата нам невідомі, — не може стримати сльозу брат. – Я подзвонив у військкомат, там сказали: приїде представник звідти, розповість. Коли його привезуть, теж достеменно поки не знаємо, а в нас стільки родичів по всій Україні, всі приїхати хочуть. …Коли мені страшну звістку повідомив староста села (проживає Анатолій в обласному центрі), я попросив, щоб без мене не казали батькові. Приїхав сам, попросив фельдшера наколоти його, аж тоді повідомив.  Йому ж 78. Вони з Колею вдвох проживали. Я ж їм хату нову в селі купив. Не треба вже моєму брату хати. До мене батюшка дзвонив, казав, що приїде кілька священиків, зустрічатимуть усі брата на в’їзді в село. Проведемо його належно… А він так любив життя. І було йому лише 45».