Щороку на початку березня в Україні проходять Шевченківські дні, під час яких відбуваються різноманітні пам’ятні заходи та наукові конференції. Творчість і біографія Тараса Григоровича вивчаються у школах і вищих навчальних закладах. Але потрібно визнати, що й досі більшість українців дуже мало знає про нього, про його життя, його захоплення і бажання. На таку думку наштовхнула скромна, дуже потерта книжка Ф. Піскунова «Шевченко, его жизнь и сочинения. Сборник материалов для полной биографии», яка побачила світ ще 1878 року і нині зберігається у представниці родини Шевченка по лінії його старшої сестри Катерини – Яніни Шкоди. У ній вперше надруковані спогади людей, котрі добре знали Кобзаря, а також його автобіографія. Пізніше ці ж спогади публікувалися у різних виданнях. Але, як з’ясувалося після знайомства з книгою Піскунова, зі значними скороченнями.

Освіта: «Вашого розуму хоч би на двадцять чоловік роздати, всім вистачило б!»
Навчання розпочалося для Тараса восени 1822 року, коли батько віддав його в науку до молодого кирилівського дяка Павла Рубана. До речі, хата цього дяка, де й прилучився майбутній Кобзар до науки, збереглася до наших днів: 1960 року над нею звели спеціальне накриття. Це єдина матеріальна пам’ятка з раннього сільського дитинства Тараса Шевченка. Проте у школі Рубана малий Тарас був не просто учнем, як трохи пізніше його родич Варфоломій Шевченко, а школярем-попихачем і мав насамперед виконувати обов’язки хатнього робітника, а вже потім чогось навчатися. І хоч назвивав він своє навчання «многотяжким», та все ж протягом двох років опанував «Граматику» – церковнослов’янський буквар, “Часослов» – збірник молитов і пісень для церковної відправи. А ще «Псалтир» – книгу псалмів, яка була частиною Старого завіту Біблії, і в той час також використовувалася, як підручник для навчання грамоті. Тут варто наголосити, що всі ці книги були церковнослов’янською мовою, тобто ні російською, ні українською мовою, як це відбувається у сучасній школі, його читати і писати ніхто не вчив. Цього Тарас навчився самостійно. Мабуть, саме тоді майбутній Кобзар відчув і свій поетичний дар, бо значну частину «Псалтиря» він знав напам’ять. І ця книга вперше відкрила йому світ друкованої поезії, бо псалми мають поетичну структуру. Чи не тому в своїй творчості він так часто звертався саме до псалмів.
Напевно, серед учнів Павла Рубана малий Тарас проявив свої особливі здібності до науки, бо, як він сам пізніше згадував, «Дьячок, убедившись в досужестве свого школяра-попыхача, посылал его вместо себя читать Псалтырь по успоших крепостных душах, за что и платил ему десятую копейку яко поощрение». Та Шевченко – не був би Шевченком, якби і тут чогось не придумав. Андрій Козачковський, лікар, викладач медицини у духовній семінарії у своїх спогадах, про Т. Г. Шевченка писав: «Щоб прискорити цю втомливу роботу, він часом на половині псалма починав «прийдіте, поклонімося» і, користуючись з того, що присутні ревно били поклони, перегортав кілька сторінок; не помічаючи цього, вони вражені виразністю і разом з тим швидкістю його читання, вважали його найкращим читцем і охочіше, ніж інших, запрошували його…» «Это был один-единственный источник моего существования», – напише він у своїй автобіографії. Бо після смерті батька, коли Тарасові було 11 років, він змушений був назавжди піти з дому. Правда, час від часу йому приносила сяку-таку їжу сестра Ярина, а друга його сестра – сліпа Марія – під час обіду ховала шматочки хліба і залишала їх в обумовленому сховку для Тараса. Про своє життя у нового кирилівського стихарного дяка Петра Богорського, він пізніше напише «…хорошо еще, если случались покойники в селе (прости меня, Господи), то мы еще кое-как перебивались, а не то просто голодали по нескольку дней сряду. Вечерком иногда, бувало, я возьму торбу, а учитель возьмет в десную посох дебелый, а в шуйцу сосуд скудельный… и пойдем под окнами воспевать «Богом избранную», иной раз принесем-таки кое-что в школу, а иной раз и так насухо придем, разве что не голодные».
Петро Лебединцев, історик, археолог, церковний діяч, викладач Київської духовної академії, редактор «Киевских епархиальных ведомостей» у своїх спогадах стверджував, що Богорський добровільно взяв до себе Тараса і йому за нього ніхто нічого не платив. За його словами, не можна засуджувати дяка й за те, що він посилав Тараса читати Псалтир над померлими, бо «…такий був загальний у церковних школах звичай, завдяки якому хлопчики набували навички у читанні».
А щодо дяківської школи, то Варфоломій Шевченко, який, навчившись таки грамоти, служив потім у конторах по управлінню поміщицькими маєтками, у «Споминках про Тараса Григоровича Шевченка» так оцінював рівень навчання: «Може, чи буде два або три чоловіки таких, що навчилися у школі читати. Усі вони зі школи верталися до сохи і борони з такою ж грамотою, з якою і в перший раз приходили в школу».
У 13 років Тарас взяв від учителів-дяків усе, чого вони могли його навчити, – і грамоту, і навички до малювання. А подальше його на- вчання не було системним. Він запам’ятовував усе, що йому вдавалося дізнатися. «Пам’ять у него была изумительная. Поэт наш, по своему положенню, примыкает к разряду тех необыкновенных людей, которые названы у д’Израэли поздно-воспитанными гениями – sekro sapientes”, – писав у своїх спогадах Іван Сошенко – товариш Шевченка, який багато зробив для того, щоб викупити його з кріпацтва.

Саме Сошенко увів Тараса в коло столичної петербурзької інтелігенції. Він познайомив його з Євгеном Гребінкою. «Гребенка принял близко к сердцу мое предложение, стал часто приглашать Тараса к себе, давал ему для чтения книги, сообщал разные сведения и проч., – пригадував пізніше Іван Сошенко. – Потом уже я представил Тараса конференц-секретарю Академии художеств В. П. Григоровичу, с убедительной просьбой – освободить его от жалкой участи. С Гребенкой Тарас стал иногда бывать у придворного живописца Венецианова, который вместе с Григоровичем представили его В. А. Жуковскому».
Отож Гребінка почав дбати про загальний розвиток Тараса, стимулювати й спрямовувати читання й са- моосвіту. Завдяки Гребінці навчання Шевченка вперше набуло система- тичності й чіткої спрямованості. «Тарас изумлял Сошенка своими успехами», — писав зі слів останнього М. Чалий. Гребінка перший помітив і підтримав поетичне обдарування Шевченка, став першим його літературним натхненником і навчителем. Гребінка був письменником, який писав і українською, і російською мовами. Він уважно стежив за розвитком російської літератури, підтримував зв’язки з І. Котляревським, Г. Квіткою-Основ’яненком, П. Гулаком-Артемовським. А. Метлинським, О. Афанасьєвим-Чужбинським та іншими українськими поетами і письменниками, напевно, мав їхні твори в своїй бібліотеці й знайомив з ними Шевченка.
Знайомство з високоосвіченими і талановитими людьми відкрило йому шлях для освітнього зростання. Але Тарас не нехтував жодною із можливостей навчитися чогось нового. Так, Іван Зайцев, російський і український художник-портретист, пригадував: «Я нерідко бував у Ширяєва, і ми розмовляли вечорами, іноді я в нього читав і декламував твори Пушкіна і Жуковського. В цей час у сусідній кімнаті, біля розчинених дверей, завжди стояли двоє хлопчиків, років шістнадцяти-сімнадцяти, учні хазяїна, які були в нього на побігеньках, розтирали фарби і малювали потроху, поки вчитель не дозволив їм відвідувати академічні класи. Все, що я читав, хлопчики слухали дуже уважно. Чому ж, запитають мене добрі люди, я розповідаю так докладно про якихось хлопчиків? Тому, відповім, що один з них став згодом улюбленим малоросійським поетом, – то був Тарас Шевченко». До речі, це єдиний мемуарний спогад про перебування Шевченка в науці в Ширяєва.
Уже під час навчання Шевченка в Академії мистецтв він засвоїв загальноосвітній курс, який був обов’язковим для учнів. Що дав він Шевченкові? Цього напевно не знає ніхто, бо сам Тарас Григорович про цей період свого життя не залишив спогадів. Але судячи з небагатьох розповідей колишніх вихованців академії, які дійшли до нашого часу, слід гадати, що дуже мало.
Археолог, педагог і редактор петербурзьких видань «Кобзаря» 1883 і 1884 років Вільям Бернштам вважав, що «Незрівнянно більше дала йому геніальна сприйнятливість, властива небагатьом обранцям долі, та сприйнятливість, завдяки якій вони зі слів і фактів, схоплених на льоту, відновлюють давно зниклі образи, створюють свій світогляд, виступають у всеозброєнні передових ідей, для засвоєння і створення яких іншим, звичайним людям потрібні роки посиленої праці. Способи сприймання геніальних людей з трудом піддаються вивченню, але зате набагато легше визначити матеріал, з якого вони могли черпати свої знання та ідеї. Для цього слід вивчати середовище, в якому вони жили, тих людей, з якими вони зустрічалися, з якими найближче сходилися, ділилися думками і прагненнями».
Товариш Шевченка Микола Костомаров – видатний український історик, етнограф, прозаїк, поет-романтик, громадський діяч у «Споминках про Шевченка» пригадував: «Брак освіти помітний був у нього, але це завжди компенсувалося свіжим і багатим розумом, так що розмова з Шевченком ніколи не могла викликати нудьги і була надзвичайно приємною». Звичайно, член Московського археологічного товариства і член-кореспондент Петербурзької академії наук підходив до оцінки знань свого друга як випускник університету і викладач університету.
А що ж до слів, винесених у заголовок розділу, то священик села Уставиці на Полтавщині отець Бабичов якось сказав: «Тарасе Григоровичу, вашого розуму хоч би на двадцять чоловік роздати, всім вистачило б!». А Шевченко у відповідь лише розсміявся…

(Далі буде).