Не одне життя забрала війна на сході країни, або як її ще називають АТО. Не одна українська сім’я ховала сина, чоловіка, батька, не одне материнське серце обливалося кров’ю від втрати дитини. І поки своє страшне жниво збирає смерть, на жаль, навіть ті українські сини, яким вдалося повернутися із пекла, не живуть спокійно. У цьому я ще раз переконалася, коли поговорила із бійцями сьомого окремого мотопіхотного батальйону, який дислокується в Хмельницькому. Хлопцям вже настільки обридли відмовки та пусті обіцянки, що вони пішли на рішучі кроки: 14 липня перекрили дорогу Хмельницький — Старокостянтинів, на виїзді з обласного центру.

«Служив у сьомому окремому мотопіхотному батальйоні. Коли нас демобілізували, документів про те, що я з побратимами перебували у зоні АТО та виконували бойові завдання, нам не надали, — розповідає Валентин Колісніченко. — У які владні інстанції хлопці вже не зверталися, а віз і нині там. У зоні проведення АТО я був дев’ять із половиною місяців. Обіцяли, звичайно, багато: землі, квартири, гроші а не маємо нічого. Сьогодні з нами прийшли дружини, батьки. Якщо результату не буде — підемо далі, це лише перша наша акція протесту, — каже Валентин Миколайович.
Інший колишній боєць батальйону ділиться спогадами: «Ми стояли за три кілометри від кордону у Луганській області. Перевіряли документи, прикривали тили прикордонників. Завжди перебували в небезпеці», — розповідає Юрій Мініх.
Хлопці хвилюються, статусу учасника АТО вони не мають, а їхні фото розгулюють в Інтернеті. Вороги їх знають в обличчя, а от свої відхрещуються від них, як від чуми. Ніби й не ризикували вони майже рік своїм життям. Скаржаться на командира батальйону, який не допоміг, ще коли вони були на сході, зібрати їм необхідні записи, з якими хлопці після демобілізації мали звернутися у військкомат, пізніше їх відправляють на Київ. Той у свою чергу пояснює: «У бійців немає необхідних документів із верхніх штабів. У кожного у військовому квитку я зробив запис, але має бути наказ штабу АТО. Запити я робив, але поки відповіді не надійшли», — каже підполковник Олександр Гащук.
Чи то віра у справедливість пропала чи набридли солодкі обіцянки, але бійці сьомого батальйону вже не вірять нікому. Хто, коли і як має розбиратися із документацією — це не їхні проблеми. Вони свій обов’язок перед державою виконали, ризикуючи життям. Тепер потрібно й іншим виконати свою роботу, щоб не доводити воїнів до крайнощів та зневіри.
Коли емоції досягли апогею, приїхав військовий прокурор Хмельницького гарнізону підполковник юстиції Олексій Стражник. Він запропонував хлопцям звернутися у військову прокуратуру із офіційним листом, якщо вони не згодні з діями командування. На тому й розійшлися.
Чим закінчиться ця історія, ми слідкуватимемо далі і розповімо на сторінках газети. Хочеться сподіватися, що справедливість таки переможе.