У свою школу вони, четверо випускники різних, але зовсім недалеких у часі років, обіцяли повертатися на традиційні зустрічі однокласників, і у веселому гаморі згадувати уроки, дитячі витівки, учительські настанови та шкільних друзів. І повернулися разом – навічно, героями. І вперше у школі дають спільний урок — з меморіальної дошки пам’яті.

…Шкільний олюднений і водночас незвично притихлий майдан, крижана погода зі сльозами дощу, сотні людей — земляків, учнів, вчителів Деражнянського НВК ЗОШ І-ІІІ ступенів № 2 (гімназії) — зійшлись на мітинг-реквієм, аби вшанувати пам’ять чотирьох героїв, випускників цієї школи, які повернулися з війни. Повернулися в граніті меморіальних плит.
Іван Зубков, Євген Андріюк, Ігор Гейсун, Віталій Каракула вдивляються у земляків вічно молодими поглядами. Біля пам’ятного знака «Життя, мов спалах» — почесна варта юнаків-школярів. Тріпочуть на вітрі прапори, все більшає живих квітів біля підніжжя. Люди у скорботній тиші слухають розповіді про життєвий і бойовий шлях героїв.
Звання Героя України 41-річний Іван Зубков, майданівець, кіборг, командир роти десантників 90-го батальйону 81-ої аеромобільної бригади, отримав влітку 2015 року. Посмертно. Будучи важкопораненим, командир не залишив своїх бійців, а викликав вогонь на себе, прикриваючи відхід підрозділу. Загинув під уламками перекриття пошматованого аеропорту. Ім’я старшого лейтенанта Івана Зубкова, згідно з Указом Президента України, у грудні 2015 року присвоєно батальйону, в якому служив відважний командир.
Двадцятиоднорічний контрактник-спецпризначенець Євген Андріюк по-геройськи загинув під Іловайськом 29 серпня 2014 року. Лише через вісім місяців пошуків було виявлено його тіло у братській могилі під Запоріжжям, як невідомого солдата. З підрозділу, в якому хлопець воював, не залишився живим ніхто… Мама Жені, Олена Олександрівна, виховувала сина сама, її біль навіть не передати словами…
Тридцятишестирічний Ігор Гейсун пройшов гарт Майданом, одразу ж, у березні 2014 року, записався добровольцем у щойно створену Національну гвардію. Загинув      11 травня 2014 року у Слов’янську. Був беззбройний, розстріляний сепаратистами в голову, серце й живіт. Нелюди після розстрілу знущались над тілом, запхавши в рот квиток командира третього відділення 1 батальйону      Нацгвардії.
Двадцятишестирічного Віталія Каракулу мобілізували в 2014 році. Через півроку трагічно загинув під час обстрілу поблизу села Отрадівка на Донеччині.
Квіти до меморіальної стіни на фасаді гімназії кладуть найдорожчі для героїв люди — батьки, дружини, діти… «Коли ми приїхали забирати Іванка додому, щоб поховати, до нас звернувся місцевий донецький священик із словами: «Простите нас за все…». Знаєте, нам, справді, хотілося почути ці слова, відчути, що наші сини воювали і загинули як герої, як справжні українці», — зі сльозами на очах згадує мама Івана Зубкова — Антоніна Петрівна. «Ми хочемо, аби мрія нашого сина стала дійсністю, щоб Україна була гідною державою, а українці — щасливими людьми. Бо хлопці наші пішли на схід не заради особистої вигоди, вони захищали всіх нас. Ми, Ванині батьки, молимося за усіх, хто нині захищає Україну», — сказав тато Героя, Іван Іванович.
Зі словами вдячності героям, їхнім батькам звертаються до громади голова райдержадміністрації Олег Веселовський, голова районної ради Віталій Сідлецький…
«Ми усі товаришували, хоча були різними за віком, а ще нас об’єднав Майдан. Досі не можу звикнути до думки, що хлопців немає серед живих. І я не маю права схибити, не маю права забути, якою ціною будується Україна», — сказав міський голова Андрій Ковпак.
— Скільки разів мені, директору школу з 26-літнім стажем, доводилося відкривати урочисті лінійки, присвячені початку навчального року, останньому дзвонику, скількох випускників благословила школа у самостійне життя... А ось сьогодні четверо наших хлопців повернулися назавжди. І моє серце, як у кожного, хто сюди прийшов, оповите сумом, душу роздирає невимовний біль. Кожна молода людина має право вибору. Але не кожен може стати добровольцем, не кожен здатний свідомо віддати життя, бо не кожному дано відчути «душу й тіло ми положим за нашу свободу». Вони, наші чудові хлопці, віддали душу і тіло. Вони вмерли за кожного з нас. І маємо зробити все, аби пам’ять про наших героїв згуртовувала живих, дала нам волі і мудрості жити і працювати чесно, по-справжньому любити Україну, — сказав директор школи, ініціатор спорудження монументальної стіни Михайло Настуняк.
До громади звертаються депутати, педагоги, друзі героїв, учителі…Відправляється церковний молебень.
Звучать вірші і пісні, вже народжені Майданом і війною, у виконанні учнів гімназії, народного хору районного Будинку культури під керівництвом Миколи Смагителя…
За інформацією Сергія Зубача, військового комісара Деражнянського районного військового комісаріату, з початку воєнних подій з району було мобілізовано понад 400 чоловік. У 2016 році до служби в армії призвані лише контрактники, їх — шістнадцять.
Десятеро звитяжців уже ніколи не повернуться на Деражнянщину, понад 130 воїнів — на рідне Поділля.
Трагедія і безодня російсько-української війни стали нашим спільним болем. Скільки ще палахкотітиме її криваве вогнище? Від однієї лише думки, що нині ледь не кожна школа в Україні має героїв, які повернулись до її стін гранітними стелами і сумними мелодіями реквіємів, стискає душу тяжкий біль.… Як уже хочеться підвести символічну межу під усіма новоспорудженими дошками пам’яті, як крейдяну риску на шкільній дошці, щоб не множити далі сумного мартирологу втрат!
Україна – з весною. Україна — з болем і вірою. І так хочеться надії. Яке коротке слово — «мир». Чому ж таке недосяжне? Відповіді досі немає…