Лічені дні залишалися до демобілізації 34-річному Руслану Яюсу. На його повернення чекала велика родина, проте тіло Руслана знайшли біля намету на військовому полігоні. Загадкова смерть старшого сержанта породила чимало чуток  і домислів. Зокрема, одна з хмельницьких газет розповіла про те, що він, учасник АТО, зловживав спиртним й покінчив життя самогубством, встромивши собі ніж у серце. Це повідомлення викликало гнів та обурення у жителів села Дружне Красилівського району. Вони звернулися до редакції газети «Подільські вісті», намагаючись захистити честь і гідність свого земляка, українського воїна.


«Нам не зрозуміло, яке моральне право має видання «Є» викидати у світ таку ганебну та неперевірену інформацію, — цитую листа. — А чи подумав хтось із писак про те, що у солдата є старенькі й немічні батьки, які спорядили його на війну, й для них він найкращий, найдорожчий. Як сміє автор писати про те, у чому не впевнений? Адже Руслан для своїх рідних і для нас, односельців, залишився у пам’яті молодим бійцем, життя якого забрала рука вбивці при виконанні ним військового обов’язку. Та ніякий він не пияк! Ми вдивлялися в його обличчя, коли боєць лежав у труні, таке молоде, як у дитини, не було й натяку на те, що Руслан зловживав спиртним.
Приїдьте у село, де він народився і виріс,  самі переконаєтеся, що комусь із військових чинів вигідно спаплюжити нашого героя-земляка».
Наперекір чуткам і домислам
Понад рік тому, 24 березня, Василь Бакалюк був мобілізований із Русланом. Разом вони несли службу у військовій частині м. Старокостянтинова, а потім їхні фронтові дороги розійшлися, й хлопці спілкувалися лише по телефону. «Я непитущий, відразу відчув би по голосу, що Руслан зложиває алкоголем. Такого не було, — розповідає Василь Бакалюк. — А знаєте, що йому найбільше хотілося — повернутися додому, скупатися й виспатися. Мені було прикро й неприємно читати в Інтернеті, що Руслан  «перебував у зоні АТО, під Маріуполем, але через зловживання спиртними напоями був відправлений в Близнюки (полігон під Запоріжжям — авт.), на місце постійного базування батальйону».  Нісенітниця та наклеп. Адже причина в іншому, бо тих, хто з дня на день чекав демобілізації, і я теж, відправили із зони АТО. Ми ж домовилися зустрітися у селі. А сталося так, що я прийшов до нього на похорон…».
Дивує Василя й те, що телефон Руслана, який зник разом із карткою ПриватБанку, донині працює, і коли він набрав номер свого товариша, то у слухавці почув повідомлення відповідача.
Ні разу не бачили напідпитку чи п’яним свого учня перша вчителька Надія Кравчук та класний керівник Тетяна Столяр. Запам’ятали його відповідальним, слухняним і чесним. Здобув професію й добросовісно трудився спочатку на машинобудівному заводі, а потім на хлібоприймальному підприємстві.
— У Руслана було багато друзів і мій син товаришував із ним, — додала сільський голова Валентина Семенчук. — Навіть мені якось сказав, що з Русланом пішов би у розвідку, бо він — вірний і справжній.
Тоді ще ніхто про випробування війною, які чекають на наших дітей, і не здогадувався. Навіть коли Руслана мобілізували, то його батьки були впевнені, що він повернеться додому, як і обіцяли у військкоматі, через 45 днів.
Зі Старокостянтинова, де служив, хоча й нечасто, але навідувався у рідне село.
— Коли син приїжджав, то часто хапався за ноги, терпів біль, але не скаржився нам, — пригадала Євгенія Олександрівна. — Я ж наполягала, щоб поїхав у госпіталь, бо ж здоров’я у нього нікудишнє, а там і комісують. Та син запевняв мене, що ліки приймає і відслужить свій термін, бо не хоче, щоб його вважали боягузом. Доньки довго мені не зізнавалися, що Руслана відпровадили на війну. Він телефонував й завжди запевняв: «У мене усе добре». Вже як був у Запоріжжі, то коли я не подзвоню увечері, казав, що стоїть у караулі. Я дивувалася, чому так часто, а він пояснював: підміняє товаришів. Не вірю, що мій Русланчик самогубець, бо ж обіцяв, що скоро повернеться. Привезли його у труні — голова побита, усі пальці на руках у синцях. Ще й злі люди обмовили мого сина — обізвали пияком. Чому ж тоді доручали йому автомат? Скажіть, як таке горе пережити?
Проте, наперекір чуткам  і домислам, його вважають героєм. Не лише майже все село зібралося, аби провести захисника в останню путь, а й працівники підприємства, де він працював. Схилили голови у зажурі жителі Красилова та вийшли на вулицю учні школи № 4 з лампадками, коли доправляли тіло Руслана у село. У Дружному дівчата встелили дорогу квітами до цвинтаря.
    — От тільки керівники району так і не спромоглися сказати добрі слова про Руслана, — зауважила держслужбовець Ольга Тимченко. — А Роман Гавриленко навіть намагався заборонити школярам вийти на вулицю, коли тіло нашого Русланчика везли у село.
Точнісенько, як у радянські часи. А ще «принципового» чиновника Романа Гавриленка, керівника Красилівської районної адміністрації, працівники ДАІ невдовзі затримали за керування автомобілем у нетверезому стані. Іронія долі.
Самогубство чи вбивство?
Волонтер Сергій Лук’янчук забирав тіло Руслана із запорізького моргу. Коли зустрілася з ним у Красилові, то він зізнався: спочатку повірив, що земляк — самогубець. Вдалося капітану військової частини ввести волонтера в оману.
    — Та все ж я намагався про Руслана розпитати у солдат, але всі вони залякані. Ніхто з нами не хотів говорити, — розповідав Сергій Лук’янчук. — Проте, коли ми стояли біля моргу, до нас підійшли двоє бійців. «Це ви родичі Руслана? — запитали вони. Не вірте у те, що вам кажуть. Не вірте!» Насторожило й те, що Руслана знайшли мертвим 6 березня опівночі, а лише 11 березня, коли ми приїхали, експерти вирішили зняти відбитки його пальців. Я переконаний, що боєць, який довго побував під обстрілами, на лінії вогню, був контужений під Маріуполем, не міг вкоротити собі віку. Адже не кожен з воїнів, навіть в екстремальних умовах, коли потрапляє у полон до чеченців, наважиться смикнути за кільце гранати, яку носить із собою. А на самогубство усе можна списати: і напад, і злочин, тоді не матимуть мороки керівники військової частини.
Прагнуть селяни справедливого розслідування загадкової смерті свого земляка. То й будуть захищати честь й гідність відважного воїна. Ніхто з них не вірить недостовірній інформації, яка додала страждань згорьованим втратою сина батькам та усій родині. А ця правда потрібна живим.