А намір такий Запорізька Січ і турецький султан мали у 1649 році.

Якщо почитати літературу з історії стосунків Запорізької Січі і Туреччини, то складається враження, що то була одна суцільна непримиренна війна з перемінними успіхами то однієї, то іншої сторони. Але у третьому томі «Истории Малороссии» Миколи Маркевича, виданому в 1842 році, вміщений текст «Договору, укладеного турецьким султаном з військом Запорізьким і народом Руським стосовно торгівлі на Чорному морі». Датується угода 1649 роком. 

У статті першій договору йдеться про те, що «Дозволяє Султан Турецький війську козаків і народу їхньому мати вільне плавання на Чорному морі до всіх своїх портів, міст і островів, також на Білому морі (Середземне море у середні віки кримськотатарською і турецькою мовами називалося Біле море (Ак девізі – авт.) до всіх своїх володінь і островів з їх портами, і до портів інших Государів і володінь Християнських, також по всіх річках і до всіх міст, з якими бажають в торги і купецькі справи входити, продавати, купувати і міняти по своїй волі, стояти в портах і виїжджати, коли захочуть, без усяких перепон, протидії і труднощів».
Та найцікавішу інформацію містить стаття друга. У ній ідеться: «Для сприяння новій торгівлі війська Запорізького і народу його, Султан Турецький звільняє купців їх від всякого мита і податків, а також і товари їхні, які тільки вони в Державу його ввозити, чи з Держави його вивозити побажають, строком на сто років (якщо не на сто років, то хоч на п’ятдесят чи, принаймні, на тридцять), за чим призначені начальники всюди стежити будуть, а по закінченні ста років, якщо Бог дасть, не більшу платити мають, аніж самі Турки».
У ній наведені досить дивні, як на сучасника, строки дії договору. Бо якщо записується сто років, то, мабуть, не варто вже вказувати можливість скорочення терміну дії договору на цілих сімдесят років. Але, враховуючи реалії сімнадцятого століття, можна припустити, що у дію договору протягом ста років, мабуть, ніхто не вірив, тому і зафіксували ось такі свої сумніви укладачі угоди.
В інших статтях договору сторони обумовили поведінку у різних випадках порушення його умов. У тому числі і у випадку втечі невільників чи то з турецької неволі, чи з козацького полону. Капітани чи власники кораблів зобов’язувалися повертати втікачів власникам. Але угода не забороняла викуповувати, відпускати чи визволяти в інший спосіб бранців. А ще султан гарантував у випадку загибелі козацького судна біля берегів Туреччини збереження всіх товарів чи речей, які вдасться врятувати. Якщо хтось із купців загине чи помре, то все його майно мало бути передане нащадкам.
Передбачав договір і перебування намісників козацьких у турецьких портах, а турецьких представників султана у козацьких портах. Але для входження у територіальні води чи порти потрібно було у намісника взяти відповідний паспорт, який коштував один червонець, та скласти присягу, у якій пообіцяти, що «…він ніякої зради проти Государства Султанського не вчинить». Намісник зобов’язувався видати текст присяги тому, хто присягав, за власним підписом і печаткою.
Шкода, що цей договір навіть і тридцяти років не дотримувався, не кажучи вже про сто. Хоч чого там дивуватися, якщо в ті часи і вічний мир порушувався заледве не в день його проголошення…