Надрукувати
Категорія: Новини
Перегляди: 4495

14 грудня відзначався День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Пережите ними неможливо передати словами. Лише серцем можна відчути, душею торкнутися й здригнутися від страшних спогадів. Розповісти вони хочуть про те пекло, аби всі знали, виговоритися, щоб легше стало, й «чорнобильські» сновидіння не так часто терзали.
 «Книга спогадів» — так називається альманах, який побачив світ  напередодні 14 грудня цього року. Ініціаторам видання став голова Хмельницької обласної громадської організації «Чорнобиль» співробітників органів та військ МВС Віктор Чорний. Саме його стараннями проведена велика робота, зібрана інформація про співробітників МВС, які брали участь у ліквідації наслідків аварії — їх майже 400.
78 чоловік, на превеликий жаль, уже відійшли у вічність: хто раніше, хто пізніше — але всі молодими, у працездатному віці. Віктор Григорук, Антон Ожиговецький, Григорій Соломко, Анатолій Телятник, Георгій Кравець, Василь Яковець, Василь Шинкарук, Анатолій Жуковський та інші... Вічна їм пам’ять і шана!
 В альманасі, окрім скорботного списку, зібрано чимало спогадів ліквідаторів про ті надзвичайно важкі дні.
 — Пам’ятаю писк третього енергоблока, бетонну стіну між 3 і 4 блоками, запуск парогенератора, коли люди за годину роботи отримували по 1 рентгену. Більше всіх страждали й виконували брудну роботу солдати, а годували їх у їдальні недобудованого четвертого реактора. Це просто жах! Але люди не нарікали, не втікали, не влаштовували драм. Просто добросовісно виконували свою роботу, — згадує Віктор Клопотюк, який у зоні ЧАЕС перебував у складі загону воєнізованої пожежної охорони № 3 міста Чорнобиль.
 — По декілька разів на день зривалися пилові бурі.  Вітер ураганної сили здіймав у небо стовпи пилу й куряви, забиваючи очі. Це наслідки розстрілювання спеціальними снарядами грозових хмар, аби уникнути дощу. Ми були практично незахищені від впливу радіації, хоч і працювали в імпрегнованій (спеціально обробленій проти хімічної зброї) формі, але ж від радіоактивного випромінювання вона була безсила!
 Ми  реєстрували дози іонізуючого опромінення особового складу медсанбату, періодично здаючи в спеціалізовану лабораторію  індивідуальні накопичувачі.  Ці дані були засекречені, і справжніх результатів ніхто не знає і досі, — згадує Микола Слабінський.
 — Для захисту від радіації нам видавали марлеві пов’язки — більше ніяких засобів захисту не було, — це зі спогадів Валентина Гнідого, який працюва у складі зведеного автомобільного загону. — Автомобілі та люди накопичували стільки радіації, що виїхати за периметр зони через КПП було неможливо. Автомобілі оброблялися спеціальними розчинами. Але ніхто ні на що не скаржився.
 Віктор Чорний, теперішній голова організації, а тоді  молодий лейтенант, брав участь у дезактивації міста Прип’ять. За шість місяців було дезактивовано майже
14 тисяч квартир. Їхні господарі під час евакуації залишали усе, навіть документи. Тому документи вилучалися, усі інші речі (меблі, побутова техніка, одяг тощо) знищувалося. «Це виглядало так, — розповідає Віктор Миколайович. — Усі речі з вікон викидалися через вікна в КамАЗи, які стояли внизу. Килими та одяг перед тим різали ножем, аби вони були не придатні для використання... Довелося нам побувати і у квартирі тодішнього директора атомної. Але вона була уже зовсім порожньою...»
 Боротьба з невидимим і смертельно небезпечним ворогом була дуже важкою. Та вони перемогли. Ціна перемоги, звісно, надто висока. Але хтось мусив зупинити оскаженілий атом. І це випробування випало на їхню долю. Тому мусимо пам’ятати і бути їм вдячними. Для цього, власне, й видано «Книгу спогадів». Не забуваймо...