Сюди часто приїздять на екскурсії, а у літні вихідні по кілька туристичних груп буває. Притягують Зіньків та прилеглі села подорожніх не лише пресмачною, виготовленою за старовинною рецептурою, ковбасою, що увійшла цьогоріч до енциклопедії української гастроспадщини, ексклюзивним хлібом, а й неймовірною природою, славною історико-культурною спадщиною (Зіньківська фортеця, Михайлівська церква, Троїцький костел, залишки оборонної споруди…). А ще тут живуть напрочуд працьовиті та мудрі люди.

Майже чотири тисячі жителів з шести сіл, що входили раніше до чотирьох сільських рад, об’єдналися у Зіньківську сільську об’єднану територіальну громаду. Про перші кроки молодої та однієї з найменших громад області, про перспективи, потенціал і плани, розповів «Подільським вістям» її голова Анатолій КЕДИСЬ.

 

– Анатолію Івановичу, чимало зараз чуємо про, грубо кажучи, неефективність маленьких громад. Чи не хотіли до когось приєднатися?

– Якби довелося об’єднуватися, ми б примкнули до Солобковецької ОТГ, уже колишнього Ярмолинецького району, бо – сусіди, а головне – нам імпонує їхній досвід. Втім, ми горді, що вдалося відстояти Зіньківську громаду, бо ж, понад усе, прагнули самостійності. Для цього, зізнаюся відверто, пройшли важкий процес. Переконаний, що усе в нас буде добре, зі всім впораємося. Зважаючи на історичний факт, Зіньків завжди давав собі раду: наші предки виправляли шкіру, варили пиво, виготовляли взуття… У нас живуть досить працьовиті й мудрі люди. Тож хоч ми й маленька громада, у нас великі плани. Щоправда, шкодуємо, що зволікали з цим процесом, втративши чимало можливостей децентралізації. Хоч фактично й працювали як громада, але розраховувати змушені були лише на свої кошти.

 – Маєте на увазі час, коли Ви працювали Зіньківським сільським головою? Що вдалося втілити за ті п’ять років?

– Ми освітлювали вулиці. Підсипали, ремонтували дороги. Нині у будь-який мікрорайон Зінькова можна нормально зайти-заїхати, а були такі житлові масиви, як-от урочище Корея, що в туфлях з дому не вийдеш – лише в чоботах. Свій трудовий шлях я починав фельдшером, тож знаю, що таке бездоріжжя для людей. Перекрили школу. До слова, у нас вже років три одна опорна школа, куди два автобуси довозять 253 учні зі всіх населених пунктів громади. Замінили 4,5 кілометра вуличних мереж водопроводу. А от масштабні проєкти нам були недоступні, не дозволяв фінансовий ресурс. Тому інфраструктурна складова значно відстає. До прикладу, трьох мільйонів гривень сягає підведення централізованого водопостачання у тих же Покутинцях, Грим’ячці, моїй рідній Станіславівці… Процес децентралізації дасть змогу розв’язати усі нагальні для громади проблеми.

– А що, вистачає у громаді проблем?

– Звісно. Як їх може не бути у селах, де десятиліттями нічого не робили. Благоустрій. Те ж водопостачання, ті ж дороги. Приміщенню нашої амбулаторії, яка обслуговує жителів суміжних сіл, більше сотні літ. Уже не рентабельно щороку її ремонтувати, тому під час будівництва триповерхового адміністративного приміщення одне крило зарезервували під лікарню. В процесі виготовлення проєктно-кошторисна документація на відкриття амбулаторії загальної практики сімейної медицини. Третій поверх планується під житло медикам, адже щиро сподіваємося, що до нас прийдуть молоді спеціалісти. Капітального ремонту потребують дитячий садочок, Будинок культури. Потрібно звернути увагу на центральну садибу, той же парк, тротуари. На дорогу комунальної власності, що веде від центру до Михайлівської церкви, два роки тому була виготовлена проєктно-кошторисна документація, нині вона, зрозуміло, потребує корегування… Словом, проблем у нас вистачає. І потрібно бачити не лише їх, а й шляхи розв’язання. У команді, яка повністю бере на себе відповідальність громади, її успішність, підібралися саме такі люди. Формуючи й далі кадровий потенціал, перевагу, безсумнівно, надаватимемо фаховості.

– Анатолію Івановичу, все ж попереду нелегкий процес реорганізації. Що серед найнагальнішого?

– До кінця року майже не залишилося часу, а нам бюджет затверджувати! Потрібно переглянути баланс: ми аграрний край, де основними надходженнями є земельні платежі; передивитися акцизи по всіх структурах. У нас є домовленості з підприємствами, що працюють у нас, використовуючи наші надра, а податки сплачують за місцем реєстрації, про перереєстрацію. Як от «Адамівка-Агро», ковбасний цех у Зінькові… Таким чином підтягнемо фінансовий ресурс.

Маючи одну школу, нам економічно невигідно утримувати цілий відділ освіти. Тож комбінуватимемо з сусідніми громадами, створюючи сектори. Такі сектори охоплюватимуть усі галузі, що донедавна були у компетенції районів, ті ж терцентри соціального обслуговування.

Розроблена стратегія щодо облаштування поліцейської станції. Хочемо об’єднати поліцейських, місцеву пожежну охорону, невідкладну допомогу в один підрозділ, який злагоджено працюватиме.

Нам потрібно створити ефективне комунальне господарство, придбати для нього спеціальну техніку. Адже це не лише суттєвий крок до покращення інфраструктури, а й додаткові робочі місця для електриків, слюсарів, зварювальників, трактористів, водіїв... Серед першочергових завдань й забезпечення людей роботою.

 – Маєте на увазі самозайнятість населення і зелений туризм?

– І це теж. У нашому багатому на історично-культурну спадщину та неймовірну природу краї гріх не займатися зеленим туризмом, прокладанням екскурсійних маршрутів. Але щоб люди хотіли у нас відпочивати, потрібно належно підтягнути інфраструктуру, відремонтувати дороги, зробити усе, аби ця прибуткова галузь процвітала.

У нас є чоловік, який хоче відкрити пекарню з випічки отого славного зіньківського хліба на заквасці. Можна облаштувати той же пункт прийому, а то ледь достигають яблука, як чужі машини їх уже скуповують…

Якщо відверто, амбітних планів у нас багато. І допоможуть їх втілити не лише такий потрібний для нас процес децентралізації, а й професійна фахова команда і небайдужість кожного жителя, бо ж відтепер – ми громада, а отже – справжня родина. – Що ж, успіхів вам, маленька громадо з великими планами.