Ганна Іванівна сміється беззубим ротом, примовляючи, що все у неї добре, всього вистачає, бо, мовляв, чи багато їй одній треба? Он щомісяця приносить поштарка 1400 гривень пенсії: і на хліб вона має, і на олію, і на крупу, і на масло зі сметаною. То й не голодує — майже розкошує. Напече млинців чи дерунів, борщу наварить, яйце від своєї, домашньої, курочки засмажить, та й сита. На ліки, дякувати Богу, багато не витрачає, бо, хоч їй і 80 уже, але здоров’я ще не підводить. Тому, окрім анальгіну та корвалменту, практично нічим не користується. Одяг носить охайно, береже його, тому пальта чи куртки вистачає на років десять. Усілякі панчохи, кімнатні капці, вибачайте, труси та нічні сорочки дарують діти на день народження і Різдво. Тож вона ще й гривень триста, а то й усі п’ятсот вхитряється відкладати для тих самих дітей та онуків, яким дуже важко нині живеться. А вона, повторює, переживе, переб’ється. Правда, ціни на газ її приголомшили, тому й відмовилася відразу від того газу, хоч стільки грошей заплатила десять років тому, аби його провести! Повернулася до грубки, надійної супутниці, біля якої найтепліше і в найбільший мороз. Влітку заплатила за машину дров дві тисячі. Син, дякувати йому, порубав, поскладав у повітці, тож зими вона не боїться — не замерзне. Ні, таки старість у неї не найгірша, знову каже мені. На ногах — старі шиті валянки, полатана спідниця, на плечах — синова куртка, яку уже третій рік доношує. У руках — відро з водою, яке несе від криниці, що через кілька хат від неї. Ні, в неї старість хороша — аби не гірше...
Саме напередодні Дня людей похилого віку я провела своєрідне опитування: як, власне, оцінюють люди рівень життя стариків у нашій державі? Чи має хтось спокійну старість і впевнений хоча б у сьогоднішньому дні? Бо, що й казати, старість ще нікому радості не додала. Вона, швидше, обеззброює людину, робить її безпомічною перед вимогами життя. Сил уже немає, а куца пенсія не дозволяє навіть жити по-людськи...
...