У той час, коли сини захищали Україну на сході, самотнього батька катували нелюди.
Цього могло б і не статися, якби міліція і місцева влада, бодай елементарно дбали про безпеку сільських жителів. Моральні та матеріальні збитки жителю Копистина Івану Стику, який дивом після нападу покидьків залишився живим, вже можна було б хоч якось компенсувати, якби не бездіяльність міліції. Відтак кількість нових жертв невпійманої банди, яка орудує в Хмельницькому районі, — зростатиме. Безкарність породжує все нові і нові злочини.

Кров на стіні
Кривава пляма на стіні в оселі самітника Івана Стика (її важко вивести) і досі нагадує про ту жахливу ніч. Це його кров, що залишилась після того, як 65-річного чоловіка били на світанку, о четвертій годині, головою об стіну, примушуючи сказати код домашнього сейфу.
Із 14 на 15 грудня минулого року, пізньої ночі, за словами Івана Теодоровича в його оселю, розбивши вікно, вдерлися зо п’ятеро чоловік. Не допоміг і газовий пістолет, який він, колишній кадровий військовий, тримав як зареєстровану зброю для власного захисту.
Душили його штанами, схопивши їх зі стільця і накинувши на голову, приставляли ніж до горла та грудей, жорстоко били, примушуючи віддати кревні заощадження. Перевернули в хаті все догори дригом, навіть зірвали підлогу. Розжилися, по суті, мізером. Іван Теодорович розповідає, що мав удома лише 350 доларів, відкладених «на чорний день», і пенсію. Окрім того, забрали декілька золотих речей, фотоапарат. Отож єдине, за чим шкодує, це за пристроєм нічного бачення та відеореєстратором, які б краще згодилися в АТО. Потрапив до рук зловмисників і газовий пістолет.
Здобичі грабіжникам виявилося замало. Знайшовши ключі від прибудов, повідкривали їх та, виявивши сейф, знову взялися мордувати літнього чоловіка, аби дізнатися код. Як повідав нам Іван Стик, у сейфі він тримав всього-на-всього посуд. Скривавленого чоловіка, та ще й інваліда на милицях (не так давно Іван Теодорович упав з даху, майструючи його), протримали напівголого на морозі, а потім замкнули в холодній стайні…
Два тижні батька, побитого так, що на ньому й живого місця не було, відходжував син, який якраз із фронту на цей строк повернувся додому у відпустку.
Іван-Побиван
Це колись військовий офіцер, розвідник Іван Стик був якраз тим Іваном-Побиваном, про мужність яких в народі складають бувальщини. Служив військовим водолазом на архіпелазі Нова Земля у Північному Льодовитому океані, пройшов службу в Німеччині, брав участь, ризикуючи життям, у боях у складі 24-танкового полку в Афганістані, ніс службу в розвідувальному батальйоні в Раві Руській Львівської області на кордоні з Польщею.
Будучи з дитинства сиротою, Іван виховав справжніми солдатами обох своїх синів. Один із них — військовий інженер, інший артилерист. Обидва — підполковники, тривалий час знаходяться в самому пеклі, на передовій. Одному з синів судилося зачерпнути ще й долі «кіборга»… Здавалося б, хто-хто, а він, Іван Стик, заслужив на старості років у держави, принаймні, поваги до себе і захисту.
Однак минуло два місяці після жахливої драми, а з районного відділу міліції, куди звернувся потерпілий, ні слуху ні духу. Абсолют-
но байдужі до долі свого односельчанина і в Копистинській сільраді, куди ми, бажаючи у всьому розібратися, заїхали з редакційним фотографом. Там дотримуються думки, що, мовляв, безпека жителів села — це аж ніяк не їхня справа.
«Не наш він, чужий, купив тут хату, нічого про нього не знаємо і знати не хочемо», — прокоментували надзвичайну подію.
І справді, десяток літ тому гарний двоповерховий дім Іван Теодорович купив собі, приїхавши аж з Рави Руської. Мріяв разом із дружиною про спокійне життя на старості. От і муляла ошатна оселя заздрісним неробам очі.  Дружина, з якою був одним цілим, невдовзі померла від серцевого нападу в Івана на руках. А коли життя в селі через стрімку інфляцію і тотальне безробіття вже зовсім стало нестерпним, знайшлися й ті, хто виплекав у собі зло і жадобу до чужого.
 Прямі докази
  Іван Теодорович переконаний, діяли, стовідсотково, місцеві. Окрім того, в колишнього військового склалося враження, що його мучителі добре обізнані з міліцейською справою, тому що дуже професійно замітали сліди. Одного, гунявого, він впізнав навіть по голосу, і назвав прізвище на допиті в слідчого.
   Цей самий слідчий, Олександр Павлович Яцина, подзвонив Івану Теодоровичу, як тільки ми зайшли до хати та розговорилися. Вочевидь оперативно повідомили міліціонеру про наш приїзд із контори.
— То як, як там звати того гунявого? — раптом вирішив перепитати він.
  Як з’ясувалося, жодного разу Івану Теодоровичу міліціонер за цей час так і не подзвонив, не зустрівся з ним. Тож дорученою справою, мабуть, і не переймався. Навіть, не зважаючи на те, що буквально через кілька тижнів пограбували й сусіда потерпілого Вік-тора Васильовича Яківця, а згодом і інші оселі в Хмельницькому районі.
Хто захистить батьків захисників?
 «У той час, коли найкращі сини України віддають своє життя за зміни в країні на війні, в нашому селі Копистин процвітає банда грабіжників і злодіїв, які вдираються в помешкання, знущаються над нами, грабують нас, а міліція мовчить…» — з такою болісною інтонацією розпочали свій лист до редакції «Подільських вістей» жителі Копистина.
 Втрутився у ситуацію і голова Хмельницької районної організації ветеранів Афганістану Ігор Миколайович Поліщук:
— Чому мовчить міліція? Невже жертви Революції гідності і війни на сході України стали даремними, а міністр внутрішніх справ пан Аваков не знає, чим займаються підлеглі йому структури?! Чому така байдужість в нашому суспільстві до горя сільських людей?
  У Хмельницькому райвідділі УМВС України нам повідомили, що за фактом грабежу відкрито кримінальне провадження за статтею 186 частина 3 Кримінального кодексу України, проводяться оперативно-розшукові заходи. Слідчий Олександр Яцина погоджується з тим, що криміногенна ситуація загострюється, навіть з огляду на Хмельницький район. За його словами, в минулому році і крадіжок, і вбивств (всі з них розкриті) було скоєно значно більше, аніж у позаминулому.
  Однак, як на нас, то такий факт зовсім не турбує ані владу на місцях, якій дуже скоро уряд взагалі планує передати майже всі повноваження, ані правоохоронні органи, які теж планують реформувати. Чому ж і ті, і ті сидять, склавши руки? Чекають реформ? Чи тому, що на їхнє місце прийдуть, нарешті, інші? Чому й досі ці дві гілки влади разом не відпрацюють усі можливі заходи з безпеки незахищених сільських жителів, адже в зоні ризику опинилися переважно самотні, беззахисні пенсіонери? Камери при в’їздах у села, на магазинах, конторах; сигналізації на хатах; громадські дружини; якісь елементарні інструкції із самозахисту — невеличкий перелік заходів із безпеки, який ми, навіть не фахівці, змогли б побачити після власного невеличкого журналістського розслідування. Та й чи можуть якісно протистояти зростаючому на селі мародерству лише дві слідчо-оперативні групи райвідділу міліції на 72 населених пункти Хмельницького району?!
 Тож і звинувачувати когось конкретно в драмі, яку пережив батько захисників держави, виходить, неможливо. Адже всім: і владі на місцях, і міліції, які зручно годуються з бюджету, мабуть, начхати на таких, як Іван Теодорович та йому подібних, якщо, даруйте, проводиться таке «якісне і оперативне розслідування». А в умовах війни цинічність такої ситуації вражає.