За час трьох штучно організованих Москвою  голодоморів: 1920-1921, 1932-33, 1946-1947 років  в Україні загинуло майже десять мільйонів наших співвітчизників, переважно, хліборобів з діда-прадіда.  Вмирало 17 людей щохвилини, тисяча — щогодини, 25 тисяч — щодоби.  На Хмельниччині виявлено поіменно більше       35 тисяч жертв Голодомору, понад 120 місць масових поховань убієнних  штучним голодом. Найтрагічнішими стали 1932-1933 роки, які потрясли світ жорстокістю нелюдів з «комуністичними ідеалами», що забрала із знедоленої України понад 7 мільйонів життів. Через півстоліття правду про жахіття геноциду  почали нарешті повертати собі ми, українці: наперекір всім  цинічним погрозам  Кремля — кривавого автора українських геноцидів, наперекір усім власним манкуртам, які втратили національну пам’ять.

Ця правда, від якої не втечеш, не закриєш душу, на Подільській землі зібрана нині  в  Меджибожі,  у фортеці, де комуністи розстрілювали репресованих, де довкруж стін скидали трупи опухлих мертвих селян, де нині — унікальний музей Голодомору, відкритий у 2007 році, котрий нині відомий  всій Україні і за її межами. Незвично називати  його найкращим (в контексті трагічної експозиції доречніше називати його музеєм-Голгофою), бо він — свідчення мук розіп’ятого трьома смертельними зашморгами Голодомору подільського селянства, він камертон нашої пам’яті, яка вимагає  захищати рід український від кривавих вбивць та їхніх прислужників.
Щорічно в музеї, 28 листопада, у День пам’яті жертв Голодомору та комунорепресій, влаштовується панахида за убієнними, у якій, окрім служителів церкви, беруть участь усі, кому не байдужий цей день, з’їжджаються до фортеці, щоб запалити свічу, схилити голову у пошані та скорботі,  вклонитися пам’яті нашого роду. Експозиція, яка зайняла незвичайне у фортеці приміщення — старовинний каретний зал, який у 30-ті роки був  проклятим місцем — саме тут, за широкими цегляними стінами, щоб не чутно було стогонів і прокльонів, енкаведисти розстрілювали репресованих. І тепер це — місце  нашого громадянського покаяння, духовної прощі  за муки безневинних, убієнних комуносистемою  голодом і кулями.
Ініціює щорічну музейну зустріч директор державного  історико-культурного заповідника «Межибіж» Олег Погорілець. Фактично саме завдяки його зусиллям і колективу музею вдалося врятувати експозицію від «замороження» у часи Януковича, коли  нависла загроза «не згущувати фарби» з геноцидом, бо це, мовляв, надто  націоналістично. Але меджибіжці вистояли.
А взагалі сучасну музейну експозицію вісім років тому, у 2007 році, творило все Поділля: звозили етнографічні скарби, архівні документи, записували нові свідчення. За задумом автора експозиції — народного художника України Миколи Мазура,  це — масштабне полотно трагедії нашого народу, який віками і тисячоліттями творив свою культуру і духовність.
Тут —  історія становлення радянської влади на крові народу: від порожніх колисок, в яких не виколихались мільйони немовлят — до валок возів, наповнених сільськогосподарським реманентом, домашніми скарбами та скорботними ликами янголів. Уже понад вісім десятиліть ідуть у небо вози із сотень помираючих  сіл, везуть сотні тисяч невідспіваних душ, розтерзаних доль…
Суботню панахиду в музейній залі  розпочали священики. Цього року до традиційної скорботної служби долучились вірмени: участь у панахиді  взяли  отець  Мерсес та голова  вірменської громади в Хмельницькій області Сурен Авакян, котрий зазначив, що  під час відзначення на їхній Батьківщині  сторіччя вірменського геноциду звучали слова українською мовою: «пам’ятати і вимагати», і це актуально для всіх народів, які вийшли з-під імперського гніту, заплативши за свободу мільйонами невинних жертв. Україна  зазнала найгіркішого жертвоприношення… Та  досі непокараними ходять вбивці нашого народу по нашій землі: від Голодомору — до Майдану і «гібридної» війни.
Пам’ятати…Час невпинно забирає свідків Голодомору,  і в Меджибожі також  відійшов у вічність останній житель, який вижив у 30-ті роки  єдиний у родині з десятьма дітьми
— За час Голодоморів і репресій у Шрубкові, звідки я родом, загинуло майже тисяча двісті  людей, село вимерло. Страшно уявити, але ми    досі живемо і ходимо по пам’яті, по кістках наших предків, тому  маємо зробити все, щоб ніхто більше не оскверняв наш рід, не зазіхав на життя жодного українця. На жаль, наша трагедія триває, і  гібридна війна на сході — це продовження московського геноциду. Але ми вже інші,  ми — держава,  і здатні оборонятися і здолати ворога, — сказав новообраний голова  селищної ради Меджибожа   Михайло Демків.
У музеї особливо гостро відчуваєш свою причетність до долі Батьківщини, тому що кожна мить, проведена тут, це — мить покаяння і прозріння. Весь талант, всю любов вклали й автори у творення експозиції, аби правда, яка тут промовляє звідусіль, стала нашою силою і вірою. Про   патріотичну  мистецьку роботу згадували її творці — тодішній заступник начальника  управління культури облдержадміністрації, музеєзнавець  Галина Фурманчук, заслужений художник України Олександр Гуменчук, художниця Оксана Мазур… У глибокій скорботі учасники  музейної зустрічі  подивились хронікальний фільм, створений музейниками, про народного художника України Миколу Мазура і його роботу над створенням експозиції.
Цьогоріч тут уперше звучала жива музика:  реквієм у виконанні талановитого камерного квартету обласної філармонії.
…Коли свічі пам’яті мерехтіли у  вечірніх вікнах хмельничан, то здавалося, що ці вогники людяності змінюють наше ставлення до життя, змінюють Україну. Але яка гіркота, впереміш із гнівом і болем почала спопеляти  душу,  коли замиготів екран телевізора, де лише скорботна свіча у кутику екрана нагадала про цей особливий день в нашій історії, в нашому житті…Російські серіали, російські шоу знову повернули в телекраїну, яка ніколи не була Україною, де не звучить українська мова — мова народу, який знищували за українство.  Скільки іще жертв у тотальних і гібридних війнах нам потрібно покласти на вівтар покаяння, щоб почати жити в українській Україні? Адже коли на сході, на «територіях»  самопроголошених  «республік»,  українцям випалюють тризуби на грудях і відтинають язики за українську мову, то як нам усім вкупі жити далі?