Ярмолинеччина, не зраджуючи традицій, вкотре підтримала наших захисників у гарячих точках такого промерзлого нині сходу: провідали, відвезли гостинці, зворушили щирою вкраїнською піснею.
Жителі краю, підтримавши ініціативу районної ради та власне її голови Лаврентія Копицяка, зібрали для хлопців найнеобхідніше: медикаменти, продукти харчування, засоби гігієни, одяг… Учні шкіл передали старанно виведені малюнки й побажання, які там, у казармах й бліндажах, слугують оберегами, бо ж сповнені справжньої безпосередності, щирої віри у перемогу.
У далеку дорогу за нелегких погодних умов вирушили двома вщент завантаженими бусами заступник голови райради Борис Лис й відомі не лише в Україні подільські співаки, композитори Євген та Вадим Гжегожевські. Одну машину надав підприємець із Солобковець Юрій Махобей, кермував нею Володимир Гливий. Власним бусом поїхав Соколівський сільський голова Василь Радіонов. Три доби в дорозі, цифри спідометрів сягнули майже трьох тисяч кілометрів…
Відлік приємним зустрічам почався у Краматорську. Там служать військові з частини А2730 зі станції Ярмолинці. Потім, аби раціональніше використати й пальне, й час (адже місць, куди запланували заїхати з дарунками, чимало), розділилися на два екіпажі: Борис Лис з Володимиром Гливим поїхали на південь, у напрямку Маріуполя, брати Гжегожевські з Василем Радіоновим — в Старобільськ, на північ.
«Ми дорогою заїхали у Бахмут та Соледар. Тут, до слова, нещодавно розмістився 308 інженерно-технічний батальйон з Кам’янця-Подільського, командир якого — дунаївчанин Леонід Матвєєв, — розповідає заступник голови райради. — Тут зустріли й земляка з Ярмолинець, молодого військового медика Дмитра Любина.

Дорогою до Волновахи, на донецькій трасі, зустрілися зі славним своїм земляком, завзятим борцем за Україну ще з часів Революції гідності, жителем Косогірки Віктором Бондарем. Він виїхав до нас на «Ниві», бо до місця їхньої дислокації нам доїжджати не можна було. Везли йому іменну передачу, гостинці його побратимам. Та він зі  скромності вперто брав небагато — переймався, аби іншим вистачило. Хвилюючими,  емоційно важкими та водночас радісними були зустрічі з бійцями добровольчих батальйонів. Побачили  чимало подолян, безстрашних, мужніх наших хлопців».
А у братів Гжегожевських ця поїздка до зони АТО стала третьою. Не їхати, щиро зізнаються, уже не можуть, бо так западають у душу і з пам’яті не йдуть оті очі, очі сильних і мужніх, на які навертаються сльози, коли, як повітря, хапають кожне слово їхньої пісні. Бо ж репертуар Гжегожевських, як власне і сутність їхня, просякнуті патріотизмом, синівською любов’ю до України, Поділля… «А нашу пісню «України сини» хлопці завжди слухають стоячи», — кажуть брати.
Виступати вони звикли, бо ж за плечима десятки тисяч концертів, серед них тисячі благодійних: і в Чорнобильській зоні (свого часу), і в реабілітаційних центрах, шпиталях, й в дитячих та будинках для престарілих. Та там, за кілька кілометрів, а подекуди й десятків метрів від смертельної небезпеки й співається по-іншому.
«Нам доводилося співати у наметах, й у казармах, й в бліндажах, й в землянках, і на бетеерах, й на танках, — зізнається Євген Едуардович. — І не завжди була змога апаратуру включити, бо ж в тридцяти метрах від замінованого кордону рівень її дисо- нансу до добра не привів би: тож виступали на бетеері під мінусовку на мобілці. І в півголоса доводилося. Та все одно пісні ті нагадували хлопцям тепло домашнього вогнища, навіювали теплі спогади, почуття потрібності, і найголовніше — підсилювали любов до України… Завдяки професійності й оптимізму водія Василя Радіонова без проблем заїхали у всі точки призначення. Зустріли несподівано на блок-посту земляка Вадима Дядю із Шарівки. А перша вчителька його — дружина Євгена. Набрали її. Дали слухавку. Яка то була щемлива розмова!
«А дорогою з Краматорська до Старобільська у нас був «живий навігатор», — посміхається Вадим Едуардович, — наймолодший боєць восьмого полку Петро Чавалах із Соколівки вів нашого водія, так би мовити, телефоном».
Багато військових, надто ж подолян, яких чимало у кожній військовій частині, які знають репертуар Гжегожевських, замовляють ту чи іншу пісню. І вони виконують. Бо це, кажуть, найбільша радість: співати тим, хто захищає наш суверенітет.
Цього разу виступали вони не лише у бліндажах й наметах, але й у залі. «В Луганському національному університеті організували концерт до Дня Збройних сил України. Бійці восьмого полку попросили залишитися й взяти участь в нім і нас, — розповідають співбесідники. — Переповнило гордістю те, що в порівнянні ще навіть з минулим роком схід став набагато більше українським. Вони стрічали нас уже зовсім по-іншому, вони говорять українською.  Майже всі місцеві на святкування прийшли у вишиванках».
«Кожен свій виступ, — продовжує Євген Гжегожевський, — ми завершуємо піснею «Україно моя». Наші захисники під неї встають. На очах усіх сльози. А у нас стискаються серця, і думка лише одна: як доспівати?»
Найдорожчою реліквією для співаків став привезений зі сходу двоколор із підписами-побажаннями наших воїнів. Серед величних «Слава Україні!», «Героям Слава!» виведено «Слава Гжегожевським». Бо — полюбилися.
…«Приємно відзначити, — зізнається Борис Лис, — що настрій у наших воїнів дуже оптимістичний, позитивний. Вони налаштовані на перемогу. Якби ж технічне забезпечення у них було хоч трохи краще…
Хлопці дуже зраділи дарункам з рідних домівок, надто дитячим малюнкам, зігрів їх земляцький візит, та й нам, візитерам, такого світлого почуття додав! Ми вкотре, хай і маленькою цією справою, довели, що любимо їх, пам’ятаємо, гордимося, цінуємо їхні мужність і героїзм.
Хотілося б, — завершує заступник голови райради, — подякувати за підтримку головам сільських рад, жителям району, які долучилися до акції, підприємцям, агроформуванням, усім, завдяки кому ця поїздка стала можливою».
…З такою небайдужістю у вкраїнських серцях перемога неодмінно мусить бути за нами.