Надрукувати
Категорія: Новини
Перегляди: 3686

Відсвяткували ми з вами, шановні читачі, Новий рік і Різдвяні свята. Уже й весна не за горами. Летить час, як вихор, а з ним і життя минає. І так хочеться жити гідно, ба, просто жити, а не існувати, з дня у день програючи двобій бідності, зубожінню, не контрастувати так разюче з тими, хто живе, як у казці — звісно, не через заздрощі, а так… аби собаками непотрібними себе не відчувати. Статистично, на жаль, доводиться констатувати, що з кожним роком по суті все зменшується, чи точніше зникає, середній прошарок населення, більшає прірва між багатіями та бідняками, чия кількість, на жаль, стрімко множиться.
Телевізійні канали впродовж зимових свят демонстрували нам як, де, з чим, у чім їх відмічали, «щиро й патріотично» дотримуючись дідо-прадідівських традицій, сильні світу сього, а до редакції надійшло чимало листів, як святкувалося пересічним подолянам. Їх би, ті відверті, повні болю рядки, та на Фейсбучні сторінки отих «щирих українців», які встановлюють нам прожиткові мінімуми, регулюють тарифи, випробовують на нас реформи, може б, уявили хоч на мить, як це… Втім, і уявлять вони навряд чи, і, точно, читати не будуть, хоч щоднини виставляють все нові пости про любов до України, українців, надто ж ті, хто йтиме на вибори, і їхнє оточення. Ми ж за браком газетної площі надрукуємо лише уривки з тих послань.

«Оце дивилися з дружиною по телевізору, як святкують Новий рік і Різдво наші обранці, на довершене казково дороге їхнє вбрання й аксесуари від відомих брендів, — пише Микола Яровий зі Старокостянтинівщини. – Чимало з них просто ділилися планами, куди подадуться, що ставитимуть на столи, що даруватимуть рідним, розповідали про наміри чи сталі сімейні традиції їхати на зимові канікули по закордоннях, гадаю, на свої там вілли, до Буковелю. Певно, святкова ейфорія так полонила, що й не подумали ті розповіді хоч трішки фільтрувати для подачі простому люду, для тих, хто з нинішніми тарифами і цінами не можуть звести кінці з кінцями. Оце дивилися, як демонструють свій патріотизм депутати Верховної Ради, на їхні вишукані вишиванки, накриті за нібито вкраїнськими звичаями столи: все досконало так, увесь посуд глиняний, у тім посуді чого лиш нема… А ми вже й одного глиняного глечика купити не можемо – дорого нам. Хоч гарували з дружиною все життя, за свої пенсії хіба комунальні можемо оплатити, й на ліки заледве стачає. Це ще Богу подяка, що якихось аж надто серйозних проблем зі здоров’ям не маємо. Газом, на підведення якого свого часу роками економили-складали, не користуємося, дровами в грубці палимо: у двох кімнатах дух, а в решті хати — вода замерзає. Зять за кордоном, то, хоч доньку з онуками більш-менш забезпечує (і байдуже нашим можновладцям, що через заробітки ті не одна родина розпалася, а діти без батьків ростуть). Ми ж лиш городиною й продуктами дітям допомагаємо. Вірите, навіть попри те, що чи не усе самі вирощуємо, для нас дотриматися традицій на свята було дорого: до куті все придбали завчасно, а от олів’є вже для нас розкішшю стало».
«А ви бачили, як по телевізору показували, що п’ють жителі нашого Олімпу? – запитує Одарка Чорна з Віньковеччини. – Пляшка вина за 60 тисяч гривень!
І ми ж розуміємо, що закушують те пійло чимось вишуканим, далеко не дешевшим. Хотіла похвалитися, що й ми собі можемо дозволити розкошувати. Оце підняли нам з чоловіком пенсію: йому на шість гривень, мені на півтори – щоб ми ні в чому собі не відмовляли. То свята зустріли щасливо – тішилися, що змогли купити ліки і зовсім малий залишився борг по комуналці. А ще підвищення пенсії замочили – пакетиком чаю… на двох».
«Гарні слова, щирі побажання українцям, палкі обіцянки, що все-все роблять для покращення нашого життя вже нині, або точно знають, як усе змінити на «на все буде добре» одразу після виборів, з очей ледь не котиться сльоза при згадці про війну, осиротілих дітей та матерів, і тих загиблих хлопців – цвіт нації, яким би розвивати Україну – так нас вітали політики з екранів. А як лиш камери відключали оператори, зразу, певно, — в дорогущі машини, фешенебельні ресторани, звичне життя, й глузують з нас, мовляв, «вірте-вірте, нам своє робить, нам офшори набивати, вам учитись виживати», — міркує у листі Марина Гресь з Ярмолинеччини. – Привітали, за ефір чималі суми заплативши, збулися – й гайда святки із шиком зустрічати. І ніби й нема в країні війни, на якій вони наживаються, допоки діти в школах (вони ж заробляють) гроші на армію збирають! Чого ж не спробують самі, як там тим хлопчикам в окопах промерзлих, не відчують, як воно, під шквал обстрілів в телефонному режимі вітати найрідніших, коли до горла підкочується підступний клубок, а з очей скапують непідробні (!) сльози? Сьорбнути б їм отої привезеної на фронт волонтерами куті. Вона, безсумнівно, смачна, але не вдома… А ще б спізнати б їм оте неймовірно пекельно болюче відчуття, коли вмить постаріла, повністю посивіла ненька на Святвечір іде до єдиного сина на… кладовище».
«Коли лунав гімн, у мене, окрім найзаповітніших для кожного з нас – здоров’я рідним, миру Україні – було ще бажання: запитати Президента, який так гарно нас вітав: «А як святкувати нам?», ні, не так, простіше: «Як прожити мені, мамі, яка виховує двох дітей на зарплату, що ви гордо звете середньою?» – пише Аліна Щерба з Красилівщини. – Давайте порахуємо. Хоча б бідних 100 гривень у день на їжу – це вже три тисячі, 30 гривень на проїзд (трьом туди й назад: школа і робота). Їх множимо на двадцять днів (у вихідні сидимо вдома. Все одно ні на кіно, ні на кафе, ні на що грошей нема), виходить  600 гривень. Майже дві з половиною тисячі гривень за триста кубів взимку газу, 900 гривень за електрику, ще – вода, ОСББ… Богу подяка, квартира у мене власна, не наймана. Школа на двох – хоч двісті гривень. Сума виходить вже більша, ніж за місяць отримую. Тож не питайте, звідки комунальні борги. А ще, люди добрі, елементарне ГРВІ нині пролікувати майже тисяча гривень. А у дітей ще часто животи болять, різні притаманні віку недуги трапляються. Обстеження найелементарніше, знаєте, скільки коштує. Тож одягу, взуття, цукерок, фруктів, мила, порошку не рахуємо. Куди? Вже й так у мінусах. Це дружини політиків більше одного разу норкову шубу не засвічують, а законотворці вирахували, що українській жінці одного пальта має вистачати на сім, здається, років. Тож ще одне питання: наші сильні світу не з українками одружені? Ба, певно, й самі вони навряд чи українці, бо ж сумніваюся, що одні труси встановлений термін виношують. Вони просто люблять українські гроші й ненавидять українців».
«Таки правда, що всі анекдоти з життя взяті, — констатує Микола Рябчук з Ізяславщини. – Нині популярний анекдот, у якім батьки запевняють дітей, що Дід Мороз був дуже стареньким і помер. Це, я вам скажу, непоганий вихід з ситуації. Бо як втілити в життя прохання, що у листі Морозу написано? За що? Якщо на новорічні мандарини з тими здирницькими тарифами заледве вистачає. А так хочеться, аби якомога довше вірили наші діти в дива! У нас, до прикладу, двоє хлопців підростають. Айфони Дідові замовили. То заледве довели їм, що немає в Лапландії майстерні з виготовлення сучасної техніки… Переписали на книги. А вони нині теж коштують зовсім немало. От як жити? Але щовечора у молитвах дякуємо Всевишньому за все, що маємо. Бо ж не у грошах щастя. Хоч і без них – ніяк. Захворів у нас сусід у 35 років на онкологію. То всім миром на лікування збираємо. От де біда».
«Якесь у мене дежавю, — припускає Анатолій Сірман з Шепетівщини, — за часів атеїзму святкували у бабусі Різдво крадькома, тому надміру скромно, бо було не можна. Нині – я  старий, сивий, не приховую уже, що вірю в Бога і вірив у нього завжди, не таємно хрестили вже внуків, ходжу до церкви. А стіл на Різдво цьогоріч був аж зовсім небагатим, й подарунки внукам не такі, як мріялося. Уже можна, не скарають, просто – нінащо! А шановні наші, дорогі нині діючі владці й ті, хто рветься до корита, так піаряться, так піаряться, такі гроші на рекламу, білборди, буклети, газети, ефіри, агітаторів витрачають, що й не снилося нам. На абсолютно різних полюсах вони з народом, між нами – прірва. Просто ненька у нас одна — Україна. Хоч ставлення до неї різне, у когось споживацьке, у когось — синівське. А знаєте, я б хотів побажати всім здоров’я, Україні — миру, а нашим обранцям – хоч місяць прожити на наші прибутки з їхніми тарифами, хоч одне Різдво не фешенебельно-казково, а як громадяни країни, у якій війна, як ми – на мінімалку, вірніше, на її залишок. І ще хочу підтримати численні пропозиції волонтерів: на лікування онкохворих дітей брати кошти з бюджету, а на зарплати депутатам збирати з миру по нитці».
Вибачте, шановні дописувачі, що не всі листи вдалося вмістити у цьому номері, ми неодмінно зробимо це у наступних випусках «Зворотного зв’язку».