Відомому українському журналістові, багаторічному редакторові Кам’янець-Подільської міськрайонної газети «Край Кам’янецький», письменнику, автору гостросюжетних романів «Довга дорога вночі», «Павутиння», «Крик білої ворони», «Біг з перешкодами» («Редакція»), «Розрив-трава на лютих перехрестях», «Злива», багатьох збірок повістей, оповідань та новел, почесному професору Кам’янець-Подільського національного університету імені І. Огієнка, лауреату цілої низки літературних премій і відзнак Мар’яну Красуцькому 5 січня виповнилося б 80 років. Цю поважну ювілейну дату прозаїк мріяв зустріти у розквіті творчих сил у праці – пошуках цікавих тем і сюжетів, прагнень порадувати читацький загал новими творами. Та не дожив до ювілею, завчасно відійшов у вічність. Незадовго до смерті, ми ще довго з ним спілкувалися, говорили про наше нелегке сьогодення, згадували спільну роботу у міськрайонній газеті «Край Кам’янецький», редакцію якої очолював три десятиліття, друзів-колег по перу. Мар’ян Іванович також відповів на декілька поставлених йому запитань, що стосуються його творчості як письменника, планів на майбутнє, адже після виходу на заслужений відпочинок він повністю присвятив себе літературній діяльності.

Про що писав, які проблеми порушував? На ці запитання він сказав вельми коротко, лаконічно: «Пишу про те, що болить мені, моїй, нашій Україні, її многостраждальному народові, який завжди в різні часи своєї історії прагнув і продовжує прагнути волі, миру і щасливого життя. Він, народ наш, заслуговує того. І неодмінно досягне омріяного».

Саме про це – про боротьбу українців за свою свободу і незалежність, право на визнання і самоідентичність, бути господарем на своїй землі, господарем і творцем власної долі йдеться у його романах «Довга дорога вночі», «Крик білої ворони», повістях «Грона калини червоної», «Грози над териконами» та інших. Його герої – прості селяни, робітники, молодь, ризикуючи найдорожчим – життям, грудьми стають на захист рідної землі і перемагають у нерівній боротьбі.
У своїх творах прозаїк гостро викриває тих, хто непродуманими, недолугими реформами призвів до справжніх трагедій – фактичного знищення українського села, зубожіння селян («Крик білої ворони», «У чеканні весни»), викриває корупціонерів-хабарників, які намагаються нагріти руки на людських негараздах, на людській біді («Павутиння», «Острів любові»).
Слово Мар’яна Красуцького цілеспрямоване, як правило, вражає у ціль. Такими є його персонажі безвинно репресовані сталінським режимом письменник-байкар Микита Годованець, («За Колимою сонце сходить», «Розрив-трава на лютих перехрестях»), хлібороб з діда-прадіда Сергій Кротік («Земля, на якій живу»), вояки-захисники Донбасу Микола Гаврилюк, Віктор Лешко, Василь Гнатюк («Гроза над териконами»).
– Мар’яне Івановичу, що для Вас слово, яке місце воно посідає у Вашому житті?
– Чільне! Слово для мене не лише засіб комунікації, спілкування, а й широка можливість самовираження, впливу на аудиторію безпосередньо зі сторінок книги, дій, поведінки її персонажів. Шкода, але останнім часом українці (та не лише вони) мало читають, не стежать за новинками літератури. Це стосується і школярів, і навіть студентів-філологів, працівників книгозбірень. І тут все зрозуміло: допомагає, як не парадоксально, його величність Інтернет. Виникає справжня загроза для літератури? Щось дуже схоже на те. Подекуди, і це вкрай непокоїть, справжнє слово притісняється примітивним, але всюдисущим блогерством. А що ми, письменники? Як нам бути, якщо книговидання в Україні по суті вмерло, а періодика – літературні журнали, газети зникають одне за одним. Влада на ці аномалії зовсім не реагує. Навіщо їм, владцям, література, навіщо письменники, поети? Слово їм навіщо? Хіба лиш для виступів на Майданах, у сесійній залі. Так бути не повинно…
– З чого і коли розпочалася творча, літературна діяльність, що спонукало взятися за перо?
– З п’ятого класу школярем писав вірші. Слабенькі, хоча мої прихильники були іншої думки про мої спроби. Відтак перейшов на прозу. У шостому класі узявся за написання прозової повісті про партизанів. Що з цього вийшло? Не вийшло. Але головне – юний амбітний автор зрозумів: щоб писати, треба знати життя, треба вчитися. Треба працювати над собою. Над Словом. Багато і наполегливо. Протягом усього життя. А далі… була робота в редакціях газет – районних, обласних. Їздив, зустрічався з різними людьми. Писав про них, їхні долі. І паралельно працював зі Словом. Результат – з’явилися мої матеріали, в тому числі і у всеукраїнських виданнях. Затим побачили світ книги – збірки оповідань, новел, повісті, романи. Все це внаслідок праці, шукань, напружених робочих буднів, безсонних ночей, невдач і гірких розчарувань. Усього було. А роки бігли, збігали… Ніяк не хочеться вірити, що дожив до такого поважного віку. Де взялися ті роки? Звідкіля? Я ж ніби й не жив ще. Виявляється, усе вірно. Паспорт не помиляється. Отже, як стверджує один відомий співак-грузин «мої літа – моє багатство». Звісно, хотілося б, аби того багатства було якомога менше. Та нічого не вдієш, життя є життя.
– Які плани на майбутнє?
– Далеко заглядати із добре зрозумілих причин (вважайте, вісімдесят уже!) не доводиться. Скажу одне: хочеться ще писати, писати, творити. Ось нещодавно видрукував цикл новел у всеукраїнському часописі «Дзвін». Щиро дякую за багаторічну співпрацю колективу шанованої мною газети «Подільські вісті», особисто його головному редакторові, голові нашої обласної спілчанської організації Петру Романовичу Лічману, де на шпальтах редагованого ним часопису часто-густо з’являлися мої новели, фрагменти з романів, інтерв’ю. Це додавало наснаги, заряджало енергією для нових творчих починань. Без цього в нашому тривожному, я сказав би, занадто жорстокому світі не вижити.
У моїх найближчих планах – видати (де «розжитися» на добрих спонсорів і їхню фінансову підтримку?) ще не закінчений роман «Злива» про «пореформоване», доведене до зубожіння українське село, його людей, дві збірки оповідань, кілька публіцистичних статей на актуальну тематику… Чи вдасться зробити все це…
…На превеликий жаль, не судилося…