У складні періоди життя ми особливо часто звертаємося до Бога, з великою надією доносячи Йому свої прохання. І серед жахіть, які принесла війна, ім’я Христа стає оберегом, несе світло, що пробиває густу пітьму. «Боже, бережи Україну!» Ці слова стали щоденною молитвою навіть для тих, хто не надто знається на церковних тонкощах, для кого ще вчора, можливо, віра не була життєвою потребою.
 Сьогодні ж війна багато чого змінила. Насамперед, вона змінила ставлення до багатьох речей, відкрила нам очі на те, що має справжню цінність. І разом з тим важке сьогодення поставило перед нами гострі запитання, на які не лише треба знайти правильні відповіді, а й підкріпити правильними діями. Про це та інше ми говоримо з єпископом Хмельницьким і Кам’янець-Подільським Православної церкви України Павлом Юристим під час зустрічі, що вразила до глибини душі.

— Ваше Преосвященство, у період розв’язаної росією війни особливої актуальності набуло питання з української православної церкви московського патріархату. Ототожнюючи її з російською агресією, одні церковні громади долучаються до Православної церкви України, інші намагаються відстояти те, до чого звикли роками. Як відбувається цей процес на Хмельниччині?
— Українці є глибоко віруючою нацією. І віра закладена в нашого народу, вважаймо, на генетичному рівні. Та якщо заглиблюватися в історію, то маємо знати, що понад 300 років Україна перебувала під російським ярмом. Нам нав’язували культуру, мову, намагаючись вкрасти історію, знищити все, що давало можливість Україні бути міцною, квітучою, самостійною. Згадаймо хоча б, скільки діячів культури, мистецтва, науковців, тобто представників української еліти, яка формувала громадську думку, свідомість, стратили совєти. Моїх родичів по дідусевій і бабусиній лінії також вислали до Сибіру...
 Чиї родини пережили подібні знущання, і ті, хто усвідомлює, яким страшним було це ярмо, як важливо позбутися його, прагнуть, щоб і церква була українською. Суспільство зрозуміло цю необхідність також завдяки нашим воїнам. Ще з 2014 року ті, хто воював на сході, не сприймали церков, які належали до московського патріархату, що  захищали інтереси ворога.
І під час повномасштабної війни відкрилося чимало фактів, коли священнослужителі московської церкви «здавали» окупантам українських патріотів, виступали колоборантами, залякували людей.

Не дивно, що чимало церковних громад виявляють бажання доєднатися до Православної церкви України, яка молиться за Україну, її захисників, яка на одному боці з народом. І на Хмельниччині чи не найбільше храмів з початку війни перейшли до Православної церкви України.
Дуже правильно сказав Блаженніший Митрополит Єпіфаній, що Українська держава, Українська земля — це тіло, за яке ведемо боротьбу, відстоюючи історичну справедливість і право жити вільними. Та тіло України нерозривно пов’язане з душею України, тобто з церквою. То хіба може бути так, що тіло українське, а душа російська?
— Але знаємо немало прикладів у нашій області, особливо на початку війни, коли окремі церковні громади вважали, що в них хочуть відібрати «кровне». Мовляв, будували церкву власними силами, священник був їм за батька, як можна розпрощатися з цим?
— Об’єднання — справа добровільна. Якщо релігійна громада вирішила перейти до Православної церкви України, звертаються до Хмельницької єпархії для належного оформлення документів. Маємо приклади, коли священники підтримують парафіян і хочуть продовжувати службу вже в лоні Православної церкви України, їм ідемо назустріч.
Та, на превеликий жаль, є багато прикладів, коли священнослужителі російської церкви втікали, вигрібаючи з храму все, що можна. Минулого року я об’їздив більшість парафій області. Боляче було слухати розповіді стареньких людей із невеличких сіл Ізяславщини, яких обікрали московські попи. Для них церква, збудована власними силами, за власний кошт була єдиною розрадою і найбільшим надбанням.
 Є, щоправда, й інші приклади. Після початку війни на Хмельниччину приїхали священники з Миколаївської, Херсонської областей, які не могли миритися з тим, що московська церква сіє страх, обман, приниження, і підтримує окупантів. Нині вони отримали парафії в нашій області, їхні враження якнайкращі, а порівнювати мають з чим.
Колишні священнослужителі церкви московського патріархату не могли зрозуміти, чому їхнє вище керівництво не відреагувало, не засудило колег-колоборантів, чому не висловлювало своєї позиції, коли дехто відмовлявся відспівувати загиблих воїнів?
— Від тих, хто залишається під московським патріархатом і зараз можемо чути аргументи на свій захист. Мовляв, кіріла під час богослужінь не згадують, тож і претензій до них не повинно бути.
— Окремі церкви московського патріархату не згадують кіріла з 2014 року, але не забуваймо, що існує церковна ієрархія. Як архієрей, я споминаю під час богослужіння свого предстоятеля — Блаженнішого митрополита Єпіфанія. А він — всіх предстоятелів помісних православних церков. Священник московського патріархату може й не споминати кіріла, але свого архієрея — Онуфрія, обов’язково. А митрополит Онуфрій під час богослужінь неодмінно згадуватиме патріарха кіріла, відповідно до духовного підпорядкування.
Представники УПЦ московського патріархату часто говорять і про свою незалежність. Проте в оригіналі патріаршої Грамоти чітко зазначено, що українська православна церква всі відносини будує виключно через російську церкву. Є деталі, про які не згадують, або замовчують, а це породжує неправдиву інформацію, хибні судження. І все це підриває довіру до церкви здебільшого в молодих людей. Але на них ми покладаємо великі надії в майбутньому і дуже важливо, щоб молодь не відвернулася від віри.
Московський патріархат в Україні — наче гнійна рана. Мусимо забрати оцей гній з організму, поки він не вбив його.
— Як думаєте, Владико, скільки часу знадобиться Україні, щоб повністю пройти об’єднання всіх без винятку церков у єдину помісну церкву України?
— Не можу сказати, скільки знадобиться часу, але знаю, що без промислу Божого ніщо не відбувається. Ми отримали Томос про автокефалію, коли мало хто сподівався на це. І нині маємо всі підстави для того, щоб позбутися московського патріархату, щоб мати єдину Православну церкву України. До цього додам: ніхто з нас не вибирає, коли народитися, але від кожного з нас залежить, якими ми будемо.
— Багато хто вважає, що зараз дуже сприятливий момент, аби держава втрутилася та на законодавчому рівні заборонила церкву московського патріархату. А як вважаєте Ви?
— Тут треба опиратися на законодавчі акти. Та є низка питань, на які не можна не звертати увагу. Чи не повинна держава реагувати, коли зневажають національні цінності, мову, релігію? Коли відкрито звучать заяви, що Україна — це малоросія? Якщо патріарх кіріл закликає і благословляє на вбивство, а підлеглі покірно підтримують його?
Так, церква відділена від держави, але владі треба бути далекоглядною, мудрою і рішучою. Знаємо, в окупованому Криму не залишилося ні української церкви, ні українського вчителя, ні українського військового. І якщо хочемо зберегти державу, хочемо, щоб вона вистояла, треба робити правильні висновки. Тим паче, що представники церковних громад — це громадяни України, інтереси яких влада зобов’язана захищати. Навести порядок у різних напрямах життєдіяльності — також завдання владних структур.
— Із піднесенням сприйняла більшість українських християн те, що нарешті за багато років Блаженніший митрополит Єпіфаній провів службу Божу в Успенському соборі Києво-Печерської лаври…
— Успенський собор — завжди був центральним храмом усіх київських митрополитів. Я дякую Богу і Блаженнішому Митрополиту Єпіфанію, який благословив мене бути присутнім на такій історичній службі. Цей храм понад 300 років був у московському підпорядкуванні. І, дивлячись на безчинства, які відбувалися в Києво-Печерській лаврі, думаю, не обійшлося без Господнього промислу, що нарешті ця святиня повернута Православній церкві України.
— Знаю, що Ви, Владико, часто їздите на передову до українських воїнів. Що особливо вразило під час зустрічей з ними?
— На передову я їжджу ще з 2015 року. Бачив розбитий Слов’янськ, Сєвєродонецьк, інші міста. Спілкуючись із воїнами, зрозумів, що на війні немає невіруючих.
Зараз у лавах захисників є багато українських священників, з якими також неодноразово зустрічався. Знаєте, аж мороз по шкірі, коли бачиш як у земляних окопах, мокрих, холодних, вирубують невеликі заглиблення, щоб покласти іконку. Або як з намету облаштовують невелику церкву, де можна помолитися, посповідатися. Мене це вражає до глибини душі.
Я також вражений волонтерами, для яких допомога армії стала потребою. Не так давно, до прикладу, познайомився з Андрієм Васильовичем Петринюком, підприємцем з Теофіполя. Разом з ним їздили в Херсон, доставляли вантажі. Не хвалиться, не піариться, а просто творить добро. Наслідуючи приклад свого батька, Андрій Васильович збудував церкву, каплички, займається благодійністю. Так виховує і своїх чотирьох дітей. Вони, впевнений, також наслідуватимуть його добрими справами, бо вся родина не байдужа до долі України.
Ще один підприємець із Тернополя у цей важкий час вирішив збудувати церкву. Він займався будівництвом житла, але, каже, хоче залишити людям храм, бо він — для багатьох поколінь. Мав нещодавно розмову з представниками Шепетівщини, котрі планують відкрити реабілітаційний центр для воїнів, на території якого хочуть збудувати церкву і монастир.
Війна закінчиться, ми переживемо лихоліття, і ці неймовірні люди, справжні патріоти, незважаючи на труднощі, будуватимуть нову Україну, таку, про яку мріяли. Ось на та таких українцях, які зараз в окопах, і тих, які допомагають наближати Перемогу, триматиметься наша держава.
— А як до Вас прийшло усвідомлення, що хочете служити Богові, стати священником?
— Родом я з Тернопільщини. У дитинстві до церкви мене водила бабця, батьки. І ще з дитинства я хотів бути священником. Отець Роман Сливка, чоловік хрещеної, був моїм духовним наставником, завдяки чому це бажання лише утверджувалося.
Батьки не нав’язували ні мені, ні моїм двом братам своєї думки. У своєму життєвому виборі ми були вільні. І хоч в сім’ї не було священнослужителів, я вирішив обрати саме цей шлях, якого прагнула моя душа. Вступив до Тернопільської духовної семінарії імені Кирила та Мефодія. А після семінарії, знову-таки самостійно, з власного бажання, вступив до Київської духовної академії. Батьки, може, раз відвідали мене за весь період навчання. З перших днів треба було звикати до самостійності.
Коли я закінчив навчання в академії, мав заробляти на життя. І тому влаштувався на роботу в аеропорту Бориспіль, мав хорошу посаду. Але церкву відвідував постійно, співав у церковному хорі.
Та коли на сході України розпочалася війна, я вирішив піти в монастир. Моє життя кардинально змінилося, але я не жалкую. Колишні колеги намагалися відмовляти, мовляв, хороша робота, всі радощі життя... Але кожен із нас ці радощі бачить по-своєму. Я обрав чернецтво, відмовившись від сімейного життя. Зрештою, незалежно від того, що обираєш, чому себе присвячуєш, ти маєш бути відповідальним. Хіба сім’я не вимагає відповідальності в стосунках, у вихованні дітей? Так само і життя ченця — це твоя відповідальність перед Богом і перед собою.
Пів року я був послушником у Видубицькому монастирі, настоятелем якого тоді був Єпіфаній, нинішній митрополит. Він і благословив мене на постриг. Чернецтво прийняв якраз перед Днем апостолів Петра і Павла, тому й отримав ім’я Павло.
— А мали до цього яке ім’я?
— Василь.
— Рідні зараз як Вас кличуть?
— Павлом. Згодом звикли до цього імені. А багато хто з нових знайомих і не знає про перше ім’я.
— Владико, зважаючи на Вашу зайнятість, чи залишається час для улюбленого заняття, і яке воно, цікаво знати?
— Якщо випадає вільний час, слухаючи проповіді, плету чотки. Цьому навчився в монастирі. А ще, хоч і не дуже професійно, роблю шкіряні палітурки для книг. Це дуже захопливе зайняття.
— Багато читаєте?
— Читати люблю. І читати, переконаний, треба якомога більше всім. Я, до вашого відома, телевізор не дивлюся ще з 2006 року.
— Чому?
— Якось, ще працюючи в аеропорту, допізна дивився телевізор, а зранку ледве прокинувся. І, уявляєте, не міг пригадати, що ж такого важливого було в тій програмі, що не відмовився від неї. Відтоді спакував телевізор і не дивлюся. Цікавлюсь лише інформаційними новинами в Інтернеті. Багато читаю. Від цивілізації не відмовляюся, ні. Просто визначаю, що насправді потрібно мені, а що не варте уваги.
Переконаний, що і з книг, і з газет, будь-яких джерел інформації ми повинні брати найкорисніше. Як бджола — літає на різні квіти, а нектар збирає з найкращих. Так і людина: їй доступне багато чого, а черпати для себе треба добре, корисне, те, що буде надихати, сприяти розвитку.
— Що хочете сказати нашим читачам на завершення розмови?
  — Радійте життю! Воно швидкоплинне. Ми всі, наче плоди на дереві — хтось доживе до глибокої осені, хтось опаде передчасно. Будуть і сонце, і негоди. Та, попри темні сторони життя, попри страшну війну, треба кожному з нас вміти побачити радість, яку дарує Господь, навіть у дрібничках. Проявляйте любов до ближнього, одне до одного. Бо любов — вона здатна долати зло і наповнити ваше життя змістом.