«Козацтво — моя зоря, моє сонце, котре зігрівало, манило мене в світ вільного і гордого, багатогранного людського життя. Дух козаччини, котрий несе із глибини віків нашу національну ідею, владно кличе нас йти до поставленої мети: відродження української нації і на її основі розбудови Української Національної Держави», — ці слова  з життєпису «Стежини мої в мистецтві» відомого українського скульптора і різьбяра Володимира Лупійчука. Його справедливо називають співцем українського козацтва, тому що цій темі митець-патріот присвятив усе  свідоме життя.

Володимир Лупійчук — заслужений майстер  народної творчості України,  найвідоміший  вітчизняний скульптор у жанрі дерев’яної скульптури. Він народився в 1929 році, а  похований у 2006-му у Волочиську. Жив і творив у Збаражі Тернопільської області.
Напередодні 86-ї річниці від дня народження талановитого сина України в обласній бібліотеці для юнацтва відкрито персональну виставку скульпторів: батька і сина — Володимира та Віктора Лупійчуків.
Філігранне, вдумливе  відтворення сюжетів, які постали із дерева, пронизане величезною любов’ю до козаків  і гордістю  за легендарних захисників України. Лише зблизька розумієш, що унікальні роботи, досконалі у точності деталі  — не з бронзи, а з цільних частин дерева. Здається, скульптури випромінюють  тепло і увібране кроною сонячне світло.  Їхні роботи  — це рух, а не просто професійні портрети і сюжети. Їхні козаки  живуть, сміються, сумують, грають на кобзах, вершники притискаються кожним м’язом до галопуючих коней,  а піки і мечі в  руках ось-ось  вразять ціль…
Наталя Березюк, завідуюча відділом мистецтва  бібліотеки, підготувала широку  програму виставкової акції:  виступали  співаки і поети, демонструвався документальний фільм про козака-скульптора Володимира Лупійчука. Ініціатор виставки  Борис Ткач — голова обласного медичного товариства  імені С. Руданського.
В експозиції — одинадцять робіт Володимира Лупійчука і три — Віктора, який уже 28 років, після закінчення Тернопільського педагогічного університету, живе і працює в Тернополі, навчає дітей художній різьбі  по дереву і продовжує справу батька — творить славну козацьку тематику.
Саме Віктор Володимирович найбільше й розповів хмельничанам про  свого батька, нашого земляка, який прославив у мистецтві козацький дух України на весь світ.
— Батько ніколи не мав майстерні,  створював роботи вдома, в квартирі, а попередню підготовку матеріалу, тобто обрубування та обтісування, робив за містом, де у нього була невелика майстерня. Я не раз носив ті колоди на плечах до хати  через усе місто. А потім  прикипав поглядом до батька, коли той починав працювати. Спочатку — підготовчі ескізи, варіанти композиції з пластиліну чи гіпсу, а вже потім — дерево. Батько дуже багато читав, а козачичина — його улюблена тема ще з дитинства. Коли закінчив Львівське художньо-ремісниче училище,  одразу ж розпочав свою козаччину, — постійно наражався і на заборони, і на утиски, тому лише незалежність України принесла йому заслужене визнання: виставки, замовлення  і  кілька фільмів про нього і його творчість. Він буквально дихав Україною: крім козацької тематики, зумів здійснити ще один грандіозний задум — Шевченкіану. До речі, більшість своїх робіт підписував рядками з «Кобзаря» — його улюбленої книги. Є багато й інших скульптурних портретів — Лесі Українки,  Данила Галицького, Устима Кармелюка, Івана Франка.  Є й композиції з  його улюбленими  літературними героями — Захаром  Беркутом, Мавкою  з Лукашем, козаком Мамаєм…
Митець настільки любив дух козаччини, що прагнув передати цю любов  кожною деталлю. А, враховуючи, що дерево — не такий слухняний матеріал, як гіпс чи глина, можна лише уявити, наскільки талановитим, одержимим у цій любові був незабутній козак Лупійчук. До речі, він був отаманом Крайового коша Вільного козацтва Тернопільщини. Серед особливо дорогих реліквій  крайового отамана   Вільного козацтва Хмельниччини  Сергія Скоробагатого є подарунок від Володимира Лупійчука: козак із шаблею на баскому коні. Цю роботу пан Сергій  приніс на виставку і розповів про знайомство і дружбу з побратимом-земляком.
Історія  завжди йде пліч-о-пліч з мистецтвом, бо  саме митець своєю енергетикою, знаннями, інтуїцією, талантом віддзеркалює  епоху, робить її живою  і доступною: книгами, полотнами, піснями, перлинами  архітектури і скульптури. І кожне покоління бачить минуле свого краю, Вітчизни очима митця, вбирає в душу красу і велич, яку зумів донести великий патріот і художник від Бога. Такий, як Володимир Лупійчук — самородок, який не закінчив художньої академії, але власною самоосвітою, талантом і любов’ю став зразком  невичерпної любові, відданості і унікального таланту, який продовжує вражати світ красою української душі.