Здосвіта чепурна хатина Зіни Іванівни Бровко — наче весняний вулик. Дорогеньку маму, бабусю, прабабусю поздоровити з дев’яностоліттям у рідні Немичинці з’їхалися діти: найстарша Ганя з Луганщини, Рая з Тюменської області, Іван зі Смоленщини, а також з усіх-усюд шестеро онуків, семеро правнуків, трирічна праправнучка. І сусіди, що живуть з бабцею дружно, допомагають одне одному. «Значить, заслужила я в людей шани», — задоволена старенька.

Струджена, але жвава, доброзичлива. «Працьовитість і тримає маму на цій землі. Ще й досі в городі порається, босоніж, у шкарпетках, копає картоплю, — каже донька Ганна. — І нас змалку привчала до роботи. В колгоспі, у ланці — серед кращих, портрет — на Дошці пошани. Ще й вдома чимале господарство обходила. Ні важка праця, ні незгоди життя — з двох літ росла без рідної мами, зовсім юною відбувала примусові роботи в Німеччині, рано пішов з життя наш батько — не завадили їй любити людей, радіти життю. А що вже співала молодою! Ще ген у полі за селом та машина з натрудженими за день жіночками, а ми, діти, з подвір’я чуємо, як заливчасто вони співають — не перестають. Оце вже мама скоро буде вдома...»
За метушнею святковою, спогадами світлими ще один сюрприз для ювілярки: від хвіртки баян, бубон грають, веселі голоси лунають, іменинницю щиро співучі земляки вітають. Поетичним словом від душі вшановують та піснею: ліричною, проникливою, що за душу бере... «Ой, чого ж так мама рано посивіла», «За рікою тумани», «А там хата стоїть край села», «Як ішли літа наші на ярмарок»... Зворушена бабця Зіна спершу заплакала від радості, щирих слів величальних, а вже як співаки — музики втнули веселої, то й пустилася з ними у танок.  
Ось так, як з’ясувалося, відзначили тридцяту річницю створення свого аматор- ського колективу учасники фольклорного самодіяльного гурту «Кудряночка» Кудринецького сільського клубу Хмельницького району. А запросив їх у сусідні Немичинці сусід бабці Зіни Анатолій Полець.
 Поважають славний колектив не лише у рідних Кудринцях, де він готує концертні програми до усіх дат і свят, вітає односельців з ювілеями, іменинами, весіллями, колядує на Різдвяний добрий вечір, а й по сусідніх селах, у районі та області. Хто хоч раз почув їх, голосистих і завзятих, той запрошує ще і ще на приємні мистецькі зустрічі. І на районній сцені, і на майдані Незалежності в обласному центрі поряд з «Лісапетним батальйоном» виступали, і на фестивалі в Отрокові, і в Кам’янці біскупа вітали, і в Білогірському, Новоушицькому, Старосинявському районах концертували.
«Нам би хоч якась підтримка, можемо ж не згірше «Лісапетного батальйону», — запевняють учасники «Кудряночки». Є ж у них горіння, є талант, самовідданість. Та от тільки...
Таких от, справжніх, ентузіастів культпросвітницької справи зосталося нині лише дев’ятеро.
Віра Петрівна Полець завідує сільською бібліотекою уже 38 років, у колективі 30 літ. Пише сценарії, вірші, вітання, збирає народні пісні, традиції. У колективі, каже, зібралися близькі душею люди, для яких пісня — наснага душевна. Аби лише керівник Петро Йосипович дав клич: усі в клубі тут як тут. А кілька літ тому сільська рада справила їм костюми. От якби ще чоботи концертні. Тут надія хіба на місцеву орендарку, для якої хоч і виступали не раз, та ось просити якось не вийшло...
Ганна Олексіївна Лотоцька — ветеран колективу, 38 років у самодіяльності, золотий голос, берегиня сотень народних пісень. Працювала кухарем у колгоспній їдальні. Увесь її рід, каже, одвіку з піснею жив і трудився. А тепер і онучки, правнучки несуть бабусину естафету, беруть участь в конкурсах вокальних: «Я так радію, бо пісня — це моє життя. Колективом цим живу, він мені здоров’я додає. Хоч і хворію, а як поспіваємо, то вже й здається, видужала, і не болить. Раджу усім: люди, бережіть рідну пісню, гуртуйтеся у колективи, даруйте втіху собі, а людям радість. Одне лиш болить: зневажили культуру. Гляньте, який клуб холодний, занедбаний, хіба схочуть люди, молодь йти сюди?»
Від 25 до 35 років у самодіяльності і Ніна Петрівна Марчук, Валентина Сергіївна Величко, Ніла Володимирівна Чупрін, Марія Кіндратівна Цісановська, які живуть колективом, наснажують душу піснею. У кожної вдома господарство, сімейні турботи, та до клубу, кажуть, летять, мов на крилах, бо тут їхнє натхнення, хороше спілкування, дружба. «Проспівала, — кажуть, — то й прожила. Це не перед телевізором нудитися». Велика радість для жіночок — бачити, як світлішають від доброї пісні обличчя у людей. «Хотілося б, щоб і молоді підтримували нашу естафету, та складно це, — мовить Валентина Сергіївна. — Мало молоді в селі. Слухати вони хочуть, а от співати — то, кажуть, важко. Справді, це ж не лише час, а душу треба вкладати, віддавати людям найкраще, що із серця йде, безкорисливо, щиро». «От якби нам підтримку та статус народного колективу, та спонсора, щоб хоч на сходинку піднятися, — мовить Марія Кіндратівна. — Ми ж бо завзяті. Але й тільки — що самі себе підтримуємо. Все на ентузіазмі. А люди нас люблять, запрошують. Ось знову кличуть і в Розсошу, і в Хмельницький на ювілей».
Віктор Михайлович Пилип- чук — працюючий пенсіо- нер, за фахом будівельник, самодіяльний поет, автор дуже ліричної пісні про рідне село, яку тепло сприймають слухачі. Понад тридцять літ у колективі: «Він дуже дорогий мені — усі ці люди, репетиції, виступи, спілкування і пісня. Ми повинні свою культуру, національну ідею плекати, бо без культури нації нема. У мене ностальгія за тими часами, коли ставлення до культури було належне, не як нині. Колгосп підтримував клуб, колективи. Був ще у нас і духовий оркестр, і ансамбль ложкарів, ставили п’єси, школа допомагала, і костюми мали різні. Самодіяльність була на високому рівні, організовував все завклубом Йосип Станіславович Бідюк, професіонал з відповідною освітою, закоханий у пісню».
Василь Андрійович Вдовин, слюсар відділення ПАТ «Хмельницькгаз»: «Я грав на весіллях, був барабанщиком, і співати люблю. Пісня — це наша розрада, те, що дає силу жити. Прийдуть молоді хлопці в клуб, як ми репетируємо, просять: «Дядьки, то ж заспівайте, у вас так гарно виходить!» «Хлопці, сідайте коло нас!» І синові своєму кажу: сідай, слухай! Вони, молоді, все бідкаються, що ніколи їм. Але я вірю, прийде час, вони зійдуться, буде кому заспівати і після нашої епохи. Прийде ця потреба для душі!»
Петро Йосипович Мазур, в колективі з 1983-го, завідуючий клубом з 2001-го: «Заохотив мене Йосип Станіславович ще школярем в ансамбль ложкарів, а потім і в «Берегиню», що тепер зветься «Кудряночка». Я не маю освіти музичної, на нотах не знаюся, але запросто візьму будь-яку мелодію на баяні. Не було кому, от люди й доручили мені опікуватися культурою, колективом. Гурт наш дружний, зіспіваний, бережемо те, що роками напрацювали. Ці жіночки, чоловіки — скарб дорогоцінний. Скільки знають пісень, артистичні, творчі, віддані справі. Хочеться вірити, що з реформою звернуть увагу і на культуру сільську, буде якесь фінансування. Бо там, у верхах, не бачать, як ми виживаємо».
Що тут додаси? Хочеться вклонитися цим людям, подякувати за небайдужість. І разом з ними сподіватися, що, зрештою, громада села, району, області, держави зверне на культуру справжню увагу, якої вона заслуговує.