Приниження, висміювання, переслідування — скільки ж всього пережила на своєму віку наша мова. Примусова русифікація українців обернулася систематичним переслідуванням, з року в рік засівала чужомовним бур’яном українські землі так густо, що нащадки колишніх козаків, хліборобів сходу, півдня країни заразилися вірусом московщини, знекровили в собі почуття національної приналежності, гідності, впали у мовне безпам’ятство, поставили себе, своїх дітей, онуків на коліна перед усім російським.
Певний період перепочинку, своєрідної «українізації», Україна пізнала в 1920 роках. Ось тоді й справді, українська була мовою державних справ, театру, книговидання, освіти. Але так тривало недовго. Нав’язування російської, арешти і вбивство української інтелігенції, письменників — усе українське знищувалося. Для тих, хто мало уявляє глибину цієї трагедії, варто було б подивитися фільм, який нещодавно вийшов на кіноекрани, під назвою «Будинок «Слово». Нескінчений роман». Це — драматична історія про те, як за наказом Сталіна українських письменників зібрали під одним дахом нового будинку в Харкові. Усі вони потрапили під тотальний контроль і процес їхньої творчості почали «спрямовувати» на прославляння вождя народів, влади, і написання російською. Згодом мешканців 40 із 66 квартир репресували, закатували, розстріляли, відправили у заслання — через те, що залишалися вірними українському слову та слову правди. Ці історичні факти допомагають краще зрозуміти, як комуністична система ламала хребет непокірним і як російська, своїми брудними лапами, викидала українську з її власної домівки.
Події багатьох-багатьох десятиліть, позначені нищенням української, і нині відригуються суспільству, наче наслідок важкого токсичного отруєння. І як не провести паралелі з сьогоденням, коли агресор у своїй грі знову використовує мову: приводом для вторгнення на схід України в 2014-ому назвав необхідність захистити росіян і російськомовних громадян в Україні.
Після Помаранчевої революції 2004 року та революції Євромайдану 2013-2014 років багато носіїв російської мови не бачили причин переходити на українську, бо ж вважали, що нація засновується на вільному виборі, а не на етнокультурних ознаках. Тим часом кремлівська пропаганда уперто нав’язувала міфи про обмеження прав російськомовних, заборону читати російських класиків, усе більше розхитувала ситуацію, зрощуючи сепаратизм.
Насправді ж саме українська потребувала і захисту, і підтримки в період мракобісся. За роки незалежності України було майже 10 спроб законодавчих ініціатив врегулювати питання української мови, надавши статуси окремим мовам, насамперед російській. Зокрема й Закон «Про засади державної мовної політики» 2012 року призвів до «Мовного майдану» та величезної кількості протистоянь. московські невидимі пута ще більше стиснулися біля горла солов’їної. І нині, розв’язавши повномасштабну війну, російський агресор забороняє на окупованих територіях навчання українською мовою, вилучає книги, фізично розправляється з тими, хто висловлює підтримку Україні. путіністи розуміють, що мова — теж зброя, тому скаженіють несамовито, чуючи українську. Недаремно колишній головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний наголошував, що українська мова — це мова Перемоги над росією. І вислів давньогрецького філософа Сократа: «Заговори, щоб я тебе побачив», став своєрідною ознакою: свій — чужий. У перші дні повномасштабної війни таким індикатором було слово «паляниця». А потім — ще й «полуниця», «світлиця», «молодиця», «філіжанка», «непереливки». Тим, хто й далі наполягав, що немає різниці, якою мовою розмовляти, пропонували попити води з калабані, а не з криниці. Тим, хто виправдовував свою російську не тією щелепою, нагадували про звірство росіян у Бучі, Бородянці, Ізюмі. Після смертей тисяч невинних дітей, жінок варто було би вирвати з себе російське, як щось огидне і потворне.
І це зробили сотні раніше російськомовних жителів з півдня, сходу України. «Я все життя в Харкові розмовляла російською. А нині живу з онуками в Хмельницькому. Стараюся говорити українською. Чую українські пісні, то плачу», — каже Жанна Бондарева. Олена з Нікополя згадує, як соромно було їй, однокласникам говорити українською, як свого часу цуралися вони її. А тепер принципово розмовляє лише українською і хоче вивчити досконаліше. Тим, хто продовжує говорити на «удобном язике», радить вмикати свідомість.
Якою мовою спілкуєшся, до тієї нації й належиш, вважає Лілія, жителька Хмельницької громади, розповідаючи шокуючу історію. Зателефонував колишній однокласник, з нагоди 45-річчя їхнього закінчення школи. Він давно проживає в росії, тож «порадував», що невдовзі приїде на зустріч разом з російськими танками. Цього виродка послали якомога далі, проте це ще один факт, що московська пропагандистська машина вимиває останні мізки, зомбує, дебілізує своїх громадян і що ніколи не бажатиме для України щасливої долі, незалежності, а хоче мати покірну рабиню, яка завжди митиме ноги «вищій нації». Треба нарешті усвідомити тим, хто говорить про «хороших» росіян, що держава-агресор ненавидить Україну найвищою мірою ненависті.
9 березня минулого року 84 російські ракети летіли, щоб зруйнувати інфраструктуру по всій нашій країні. І неспроста. Це — день народження письменника вільного духу, борця з російською імперією, символу України — Тараса Шевченка. Атакували університети, школи, музеї, культурні центри, бібліотеки… І це знищення триває. Невже й після цього хтось хоче возвеличувати «вєлікій, могучій», зокрема й письменників російської літератури, які у своїх творах всіляко принижували українців, показували їх другосортними? Акція хмельницьких активістів під назвою: «русскую літєратуру — на макулатуру» варта підтримки й поширення по всій Україні. Бо відроджувати, вивчати ґрунтовно і цінувати треба насамперед своє!
Страшно й уявити, що українці могли втратити рідну мову, адже за союзу пророкували, що до 2050 року вона зникне повністю. В інтерв’ю іноземному журналісту Такеру Карлсону в лютому цього року путін висловив сумнів щодо легітимності незалежної української державності, бо на момент розпаду срср, за його словами,
90 відсотків населення України говорили російською.
Нині ж півтора мільйона іноземців у світі забажали вивчати українську, як мову відважного й нескореного народу. А чи пробудила війна більший інтерес до української мови в самих українців? Чи має Україна шанс стати переважно українськомовною? Соціологічні опитування на початку цього року свідчать, що зараз українською в побуті спілкуються
65 відсотків людей, на початку війни таких було 53 відсотки. І це втішає.
Та все ж, навіть попри законодавчі вимоги, розмовляти державною мовою у сферах суспільного життя, шлях української мови не стелиться рівно, на ньому ще вистачає перепон і вибоїн. За перший квартал цього року, приміром, до секретаріату Уповноваженого із захисту державної мови Тараса Кременя надійшли 569 звернень про порушення мовного законодавства. Серед них — майже 150 це відсутність української версії сайтів інтернет-магазинів, послуговування недержавною мовою касирів у торговельних мережах, кілька десятків звернень стосуються того, що депутати місцевих рад продовжують послуговуватися недержавною мовою. Знайома з Вінниці розповідала, що тренер спортивної секції, куди водить дитину, розмовляє російською. На зауваження відповів, що ніхто його не просив проводити заняття українською, а російською — йому зручніше. І таке порушення законодавства не можна замовчувати. Бо на тлі нашого мовчання, байдужості знову проростатиме російський чортополох. Добре, що в Хмельницькому для внутрішньо переміщених осіб запровадили безкоштовні курси української, були заплановані різні культурні заходи для того, щоб вони звикали, заглиблювалися і, зрештою, відчували потребу в українському. Та, за словами Тараса Кременя, в Харкові, Одесі, інших містах «підвищеної напруги», немає необхідних мовних програм, не відповідає державним вимогам зовнішня реклама, депутати місцевих рад ніяк не можуть розібратися зі своїм «артикулярним апаратом».
Проте до української мови сьогодні ми повинні ставитися як до одного з найважливіших компонентів нашої боротьби, як до мови національної єдності. «І щоб впустити в своє життя українську, спробуйте для початку зізнатися нею в коханні близькій людині», — радить відомий журналіст Віталій Портников.
Чим більше розмовлятимемо, читатимемо українською, цікавитимемося своєю історією, тим швидше з’явиться бажання забути мову, яку принесла, нав’язала нашій країні брехлива імперія. Такі думки з’явилися напередодні відзначення цьогорічного Дня Конституції України. Основний Закон визначає для української статус державної і таким чином зобов’язує берегти нашу мову. І нехай для кожного українця це буде справжньою потребою. Як повітря, як вода. Щоб сила нашої мови і сила українського народу не залишила російському агресору, московській потворі жодних шансів.
Gismeteo 
