Десятого грудня тригодинний перегук церковних дзвонів на Михайлівській площі нагадав киянам, як два роки тому цей дзвін також понад три години набатом лунав з-під куполів Свято-Михайлівського собору, сповіщаючи про біду: саме в ніч з 9 на 10 грудня 2013 року беркутівці розпочали шквальну атаку на майданівців, і собор скликав усіх на Майдан, а згодом розчинив свою браму, щоб рятувати людей.
А днем раніше, 9 грудня, в обласному художньому музеї відбулася перша ретроспективна виставка народного художника України Миколи Мазура — у день його народження.

Відомого митця не стало  9 жовтня, але його творчість, яка вже стала національним надбанням, відкрила нові грані таланту митця-патріота. Особливе місце у ретроспективній експозиції зайняли графічні твори видатного майстра, присвячені Революції гідності і подвигу наших бійців на сході. Будучи важкохворим, Микола Іванович не міг фізично бути там, куди кликало серце, — на Майдані. Натомість він майже цілодобово осмислював, малював Майдан, творячи серцем, болем і любов’ю літопис героїчного здвигу українців ХХІ століття. Ці твори, які підготувала до виставки донька художника, також художниця Оксана Мазур, уже своєю назвою повертають до подій, які назавжди змінили життя нації, обличчя історії. Це — обличчя Майдану, згодом — обличчя Криму, який сіро поповз у добровільне рабство, це хижий лик беркута у «намисті» закривавлених пір’їн, які, насправді, є «нанизаними» людськими обличчями — гріхами кривавих убивць. Ось у заграві шинних пожеж — тонке, як давня ікона, обличчя дівчини-майданівки, ось — вражаюча за силою непокори «Барикада». Ось тривожна і пульсуюча невідомістю «Ніч на Майдані»… Прямує у нічну бездонність «Небесна Сотня»…
Ці графічні твори планувалися художником як ескізи до майбутніх живописних полотен, вони скупі на деталі, вони — наче на мить вихоплені з вогню, в якому тоді палала вся Україна. Символізм сюжетів спрямований, втім, у майбутнє: споглядаючи графічну ретроспективу Майдану, задумуєшся: куди прямує палаюча і розтерзана Україна? За ким нині зирить хиже, як приціл снайпера, око чудовиська-беркута? Микола Мазур не дав відповіді: він, як нестихаючий подзвін із верхівки Свято-Михайлівського собору, будить Україну, будить душу кожної людини.
Виставку видатного художника, почесного громадянина міста Хмельницького, уже з висоти його неземного, вічного буття, названо «Космосом Миколи Мазура», і це визначення абсолютно точно передає стан душі істинного українця, усі твори якого — це сповідь жертовній, але непоборній Україні. Тому й виставкова акція розпочалася з улюбленої пісні художника на слова і музику Тараса Петриненка «Україна», яку виконав лауреат міжнародних конкурсів, співак-волонтер Віктор Шайда. «Вірне серце твого сина я кладу тобі до ніг…» Усе життя Миколи Мазура, сина українського півдня, який став гордістю Поділля — це сповідь у безмежній, як космос, любові.
Спорідненість душ, кохання і самобутній талант об’єднували подружжя Мазурів — Людмили Олександрівни, яка, на жаль, 15 років тому відійшла у вічність, і Миколи Івановича, стали тепер їхнім спільним космосом, і їхня спадщина, їхні роботи різних років — на цій  виставці. Адже в день народження Миколи Мазура в сусідньому залі експонувались твори його дружини, визнаного майстра авторської витинанки, витоки якої — з давнього автентичного мистецтва українців. Загалом було представлено 20 робіт, 19 з яких нададні Оксаною Мазур з домашньої колекції. Деякі експонувалися вперше: «Узбережжя», «Політ», «Дорога до храму», «Сумні думки», «Куди йдемо?» і вразили філософським спрямуванням та тонким поєднанням давньої традиції з сучасним її авторським осмисленням.
Спадщина родини Мазурів — унікальна, це — істинне подільське надбання, яке, на жаль, за життя талановитого майстра часто… знищувалося. Сумна доля дісталася більшості його унікальних скульптур із металу, єдиним витворам такого стилю у Європі. «Нові господарі» міста їх просто спилювали і відвозили на звалище, натомість будуючи на вивільнених плациках приватні споруди. Чимало чудових скульптур, які залишилися, зокрема «Автомістечко» у парку відпочинку, давно потребують догляду, хоча б елементарного фарбування.
І це при тім, що саме скульптурні твори Миколи Мазура стали сучасною візитівкою Хмельницького, які він, переважно, робив разом із сином, народним художником України Богданом Мазуром: «Ангел-охоронець», «Віра. Надія. Любов», пам’ятники В. Чорноволу та воїнам-інтернаціоналістам, інші. У Меджибожі — всесвітньовідомий «Музей Голодомору»… Незабаром розпочнеться спорудження пам’ятника лицарям Небесної Сотні, встановлення якого чомусь відкладається уже другий рік.
Але залишається невідомою доля ще двох талановитих і самобутніх проектів Миколи Мазура, які готові до втілення: це меморіальна композиція «Скіфський курган» і унікальна експозиція для новітнього облаштування обласного музею «Літературне Поділля».
Його полотна, в яких Микола Мазур глибоко сплітав, поєднанував червоний, чорний, білий кольори, нагадують незнищенний український орнамент, рідну пісню. В них бринить  тужливий мотив печалі, ніжності і водночас могутній дух невмирущої народної душі. З висоти свого космосу незбагненний українець дивиться, можливо, на Поділля, яке стало для нього рідним, і красу якого він талановито творив щоденно, і кожною миттю життя навчав нас любові і гідності. Звання народного художника він заслужив цією любов’ю.