Понад двісті концертів на підтримку бійців АТО у шпиталях та військових частинах, на летовищах та полігонах або просто неба безпосередньо в зоні бойових дій провів відомий хмельницький співак Віктор Шайда разом із побратимами у складі творчого об’єднання «Мистецька сотня «Гайдамаки».
Він — визнаний і незмінний «голос» симфонічного оркестру обласної філармонії та естрадного оркестру поліції. Його основний репертуар: українські народні та естрадні пісні, світові хіти, зокрема джазові стандарти, рок-композиції. У його творчій біографії — перемоги на міжнародному фестивалі «Слов’янський базар», всеукраїнському конкурсі виконавців «Червона рута», «Молодість Надзбруччя», «Море друзів», участь у телевізійному проекті «Шанс», численні обласні, міські відзнаки.
Та за останніх півтора року чи не головною сценою для відомого співака і його друзів-волонтерів стали бойові позиції наших вояків на сході та військові госпіталі. А в репертуарі з’явились нові пісні, народжені Революцією гідності і подвигом наших хлопців на буремному сході. З початку бойових дій Мистецька сотня понад двісті разів виступала перед нашими воїнами: і в зоні АТО, і в шпиталях по всій Україні.
Віктора Шайду стовідсотково можна назвати подільським співаком 2015 року, митцем, який викликав захоплення і величезну пошану за активну громадянську позицію і гідну популяризацію української пісні. Сьогодні він — гість нашої газети.
— Вікторе, маючи такий вагомий досвід роботи з елітними музичними колективами філармонії, маючи заслужену популярність і визнання, Ви зробили вибір, який виявився не під силу багатьом вашим колегам — стали митцем-волонтером. Ким зараз більше почуваєтесь?
— Я завжди був і буду громадянином своєї держави, пишаюся великими українцями, як, до прикладу, Степаном Бандерою, і свої концерти абсолютно переконано закінчую його словами: «Настане день, коли один скаже «Слава Україні!», а мільйони відповідатимуть «Героям слава!». Я це розумію як його пророцтво, яке вже збулося. Ми, насправді, дуже щасливі люди, бо, по-перше, живемо в час змін, хоча від подібного суспільного стану застерігав мудрий Конфуцій. Але, по-друге, саме цей час змусив усіх усвідомити нашу національну сутність, побачити довкола себе героїв, конкретних людей, які змінили країну духовно. Вони власним прикладом зміцнюють дух нації. Для мене наші воїни і волонтери — це світло, яке потрібне щодня, яке змінює усе на краще, і ти вже не запитуєш себе безкінечно про сенс життя.
— З чого для Вас почався Майдан?
— Особисто в мені внутрішня революція відбулась у 1989 році. І з того часу я лише глибше розумію значення здорового націоналізму в житті нації. Я народився і виріс у Старій Синяві, а мої родичі живуть у Старокостянтинові. У цьому місті рухівці були дуже активними, друкували, привозили зі Львова, з Києва газети, національно-просвітницьку літературу. І це в місті, яке було пронизане радянською воєнщиною, російськомовним середовищем! Але тоді я, 15-літній хлопчак, саме у Старокостянтинові вперше побачив тризуб, жовто-блакитний і червоно-чорний прапори, дізнався, що насправді це означає для України історично. Я не скажу, що доти про це нічого не знав, ні, багато читав про українські традиції, національну ідентичність. При всьому тому я був комсомольцем, секретарем шкільної комсомольської організації, відмінником навчання, активістом. Але старокостянтинівський рухівський досвід допоміг надалі глибше, вагоміше відчувати себе українцем. Не тільки в контексті мови, культури, а й в усьому, що формує людину як громадянина. Тому, будучи першокурсником Кам’янець-Подільського училища культури, я брав участь у студентській Революції на граніті у 1990 році. І всі події, пов’язані з захистом української ідеології, для мене — це дуже важливі речі, це — мій світогляд.
— Де навчалися перед професійною сценою мистецтву співу?
— Співу я спеціально не навчався. Ще вдома, у Старій Синяві, грав на трубі в оркестрі цукрового комбінату. У мене був чудовий учитель — Федір Красноступ, він займався, як трубач, моїм вишколом, і завдяки саме його урокам я вступив до Кам’янець-Подільського училища культури і закінчив його по класу валторни.
Співати я любив завжди і постійно працював над собою, бо мріяв стати співаком.
— Як розпочалося у вашому житті мистецьке волонтерство?
— А як можна було сидіти на дивані і «переживати» перед екраном телевізора за все, що робиться в Україні?
— Тисячі сидять…
— Значить, я і мої друзі-волонтери з Мистецької сотні — не з тієї тисячі…
— Хто ваші друзі?
— Вони з різних сфер: музиканти, літератори, художники, журналісти, бізнесмени, студенти. Але нас об’єднують спільні інтереси, цінності. Ми намагаємося донести людям, що завжди потрібно бути оптимістами, розвивати свій духовний світ, не впадати у відчай і не посипати свої голови попелом і не затрушувати ним очі іншим людям. Коли мої ровесники і зовсім молоді хлопці віддають життя, щоб я, мої сини жили в мирі, то як можу «пересиджувати», говорити собі «це не моя війна»? Але це ж моя Батьківщина — і цим все сказано.
Я більше почав відчувати Україну загалом. І в такі моменти однодумці притягуються один до одного як магнітом. Коли у нашому товаристві виявилося чимало музикантів, співаків, вирішили: нехай це буде Мистецька сотня. У нашій команді — Маринка Круть, Маринка Українець, Антон Вараниця, Назар Поляков, Олександр Попов, Настя Гулевата. У багатьох з наших волонтерів чоловіки, брати воюють. У Каті Аргунової — чоловік в АТО, в Маринки Українець — чоловік, Сергій, з самого початку війни також там. Ми вирішили: їздитимемо на схід, підійматимемо дух наших хлопців — допоки не закінчиться війна.
Починали із допомоги нашим воїнам-землякам. Спочатку просто збирали гроші, продукти, ліки, речі для воїнів. Почали їздити в місця розташування наших частин, на полігони, відвідувати шпиталі. Дивно, ми почали їздити, щоб допомагати, підтримувати, але натомість у них, у воїнів, набиралися позитиву, навіть у госпіталях… Це незвичайні, особливі люди, до них тягнешся, захоплюєшся. Ці хлопці чітко знають, за що воюють і якою має бути Україна. Ми годинами спілкуємося після концертів. І тут дуже важливо, щоб ми всі були однодумцями, весь народ став монолітним. Бо мімікрія, сповзання до минулого, мовляв, хай би вже було б, як було, бо стало гірше, це — самознищення. А ми маємо думати про майбутнє, міркувати, кому довіримо державу.
— А які у Вас враження після зустрічей з місцевим населенням на сході? Адже не покидає відчуття, що вони відвертаються від нас, точніше, ми їм не стали близькими за два роки війни за Україну…
— Знаєте, складається враження, що у східних містах дуже мало українців. Можливо, вони десь є в селах. От кажу конкретно: Сєвєродонецьк, де мешкає понад 100 тисяч людей, річниця визволення, на головному величезному майдані — святкова акція. Майже цілий день — концерт. Зібралося з місцевих, може, чоловік двісті, деякі у вишиванках. Після концерту я підійшов до людей, почали спілкуватися, запитую, чи багато людей тут насправді підтримують Україну. Якийсь чоловік з гурту каже: «Оце всі, що зібралися, ті й підтримують». Як людина, що займається громадською роботою, а з недавнього часу й політичною, як волонтер, бачу єдиний вихід: це — новий Закон про громадянство. Громадянин України повинен визнавати Українську державу, а себе — українцем, обов’язково володіти державною мовою, знати історію, бодай головні розділи Конституції. Так, за національністю він може бути росіянином, євреєм, кримським татарином, угорцем і т. д., і оберігати, розвивати рідну культуру, спільноту, але при цьому — визнавати себе українцем, громадянином держави. На війні за Україну воюють люди різних національностей, але вони — українці. І тоді на українському сході все зміниться, не буде всіляких там опозиційних блоків та інших «перефарбованих».
— Маєте бажання займатися політикою надалі?
— Таке бажання є, у країні потрібно багато змінити, і це показали недавні місцеві вибори, які знову з успіхом використали пристосуванці і корупціонери. А дуже багато гідних, чесних людей, патріотів, які могли б принести користь громаді, державі, залишились, як кажуть, за бортом. Нам потрібно всім, без винятку, змінитись і почати, нарешті, чесно жити, захищати істинні цінності, поважати свою Вітчизну, бо мало просто любити, маємо дуже багато працювати.
— Як влада реагує на те, що, фактично, волонтери по багатьох позиціях роблять те, що має робити вона?
— Я ніколи не хвалив владу, більше критикую, бо є за що. Але Михайло Загородний, ще будучи головою облдержадміністрації, жодного разу нам не відмовив, постійно допомагав, особливо з пальним. Допомагають депутати, бізнесмени. Одні знаходять бронежилети, інші продукти, ліки, транспорт… Дуже багато людей: у владі, у бізнесі — відкрились у благодійництві. Це, на мою думку, дуже важливо, по-людяному.
— Якими хочете бачити ваших синів, як виховуєте їх?
— У нас з дружиною Олею двоє синів – Сергій і Георгій. Старшому нещодавно минуло 15 років, до речі, саме на День волонтера, 5 грудня. Якийсь час ми мріяли, щоб Сергій після школи здобував вищу освіту за кордоном. І син мене вразив, коли сказав у свій день народження: «Нікуди я не поїду. Уяви, тату, якщо ми всі роз’їдемося, хто в Україні залишиться?» І ніякого пафосу не було в цих словах, а було дуже щиро.
А в новому році хочу побажати всім нам віри, любові і миру рідній Україні.
Gismeteo 
