Мальовниче село Ключівка… Щоразу із задоволенням приїжджаю сюди, милуюся красою старовинного храму, п’ю воду з цілющого джерела, згадую визначних людей, які тут народилися: начмеда Хмельницького онкодиспансеру, заслуженого лікаря України Миколу Михайловича Таболу, генерального директора ПАТ «Хмельницькобленерго» Олександра Шпака, полковника у відставці, композитора, члена асоціації діячів естрадного мистецтва, заслуженого діяча мистецтв України Леоніда Матвійовича Нечипорука, генерального директора Одеської компанії «Капітан» Валентина Кобилянського, керівника Одеської агрофірми «Маяки» Анатолія Кобилянського, полковника у відставці Служби безпеки України Миколу Миколайовича Фурмана, поетесу Катерину Петрівну Куян...
Але хочу розповісти про місцеву сільську церкву Покрови Пресвятої Богородиці, яка вже 210 років стоїть на пагорбі у центрі села. Її побудували у 1803 році на кошти парафіян. Поруч звели таку ж дерев’яну дзвіницю.
Храм став центром культури і освіти на селі, адже в 1858 році тут було відкрито церковно-парафіяльну школу, де довгий час працювала вчителька, випускниця Житомирського духовного училища Серафима Михалевич.
У церкві понад 40 років (із 1848 по 1890) служив ієрей Андрій Герус, якого поховали неподалік храму і донині дбайливо доглядають могилу. З 1917 по 1930 рік у храмі служив отець Антоній Хотовицький, який згодом став архієпископом Вінницьким з іменем Аліпій.
Далі священики довго не затримувалися у церкві, служили по 2–3 роки, а інколи й по одному. Приміщенням храму практично не переймалися.
У тридцяті роки минулого століття Ключівську церкву, як і багато інших, закрили. У храмі влаштували зерносклад, а стареньку дзвіницю розвалили. Дзвони, як розповідають старожили, закопали неподалік церкви, проте де саме — ніхто пригадати не може. У часи фашистської окупації храм знову почав функціонувати і послухати слово Боже, помолитися поспішали люди з навколишніх сіл, у яких церкви були зруйновані.
А тим часом приміщення старіло і потребувало капітального ремонту, не було дзвіниці, а також постійного священика. Так тривало до 1983 року, до того часу, коли в Ключівку після закінчення Одеського духовного училища прибув Микола Іванович Бондар. Новий батюшка став для парафії добрим пастирем, а для храму — дбайливим господарем. На церковній території з’явився житловий будинок, приміщення трапезної, підсобні будівлі, дзвіниця; під’їзд до храму асфальтували, проклали асфальтовані доріжки, встановили огорожу, лавочки.
Та головне — відремонтували приміщення церкви. Над притвором облаштували дзвіницю з чотирма новими дзвонами, прибудували веранду, ризницю, обшили новими дошками, замінили прогнилі вікна, укріпили фундамент.
У 2013 році з ініціативи та матеріальної підтримки Миколи Таболи і прихожан церкви вирішили перекрити дах, змінити куполи. Колишні і теперішні парафіяни не поскупилися на кошти — і задумане здійснилося. Доки робітники працювали на даху, батюшка Миколай зовні сам пофарбував стіни храму. І церква ніби помолодшала!
Не тільки про цей храм дбав священик. Паралельно зі службою в Ключівці він побудував церкви в селах Манівці і Кременчуки, свого часу організував ремонт храму в селі Кульчини. Непросто було, адже самому доводилося шукати якісні матеріали за прийнятними цінами, подбати про транспорт, прослідкувати за якістю виконуваних робіт.
Усе ніби позаду: діють церкви в Манівцях та в Кременчуках, а в священика вже нові плани: будівництво купальні в Ключівці.
Про село та його храм існує легенда. Є поблизу церкви на схилі пагорба криниця. Такого джерела немає ніде в окрузі. Існує припущення, що свою теперішню назву село отримало на честь цієї криниці і її цілющої ключової води.
Кажуть, що колись у Мазепинцях (таку назву мало село раніше) служив у церкві дуже мудрий священик. Парафіяни гордилися тим, що у них був такий отець. Він допомагав усім, хто до нього звертався: комусь мудрою порадою, а комусь і червінцями. Літо одного року видалося дуже спекотним і посушливим. Кожного дня люди з надією вдивлялись у небо — може, піде нарешті дощ? Коли вже пропала більша частина врожаю, мудрий, хоч і молодий священик вирішив викопати на схилі біля церкви криницю. Коли спопеляюче сонце йшло на спочинок, він починав нелегку роботу. Не минуло багато часу, і робота була завершена: водяні ключі забили життєдайною силою. Вода в криниці відстоялася і біля неї зібралося все село. Селяни разом молилися і по черзі пили чисту холодну джерельну воду. Богослужіння ще не закінчилося, як раптом у небі загуркотіло і полився рясний дощ. Люди радісно і вдячно вдивлялися у небо. Відтоді криницю стали називати Поповою, а люди звідусіль приходили до неї по воду, бо вважали її цілющою.
Кажуть, що до революції воду возили у графські маєтки Антонін і Терешок. У 60-70-і роки тут хотіли побудувати ситроцех, однак вода, яка тече безперервно, без будь-яких додаткових затрат, не піддається газуванню. Її температура не змінюється в залежності від пори року і постійно становить +11 градусів.
У 2012 році над джерелом побудували каплицю. А в 2014 році з ініціативи отця Миколая та Миколи Таболи вирішили побудувати купальню під дахом. Ідею підтримав та благословив митрополит Антоній (Фіалко), який торік відвідав джерело.
На будівництво споруди, огорожі навколо неї, облаштування території купальні потрібні немалі кошти, тому священик, парафіяни села звертаються до всіх небайдужих людей з проханням допомогти коштами, будівельними матеріалами, адже хочуть щоб багата мінералами вода, що підтверджено Хмельницькою санепідстанцією та Одеським інститутом курортології, приносила користь усім, хто відвідає купальню.
Gismeteo 
