День медового Спаса столичний художник Валерій Франчук любить зустрічати у рідному селі Зелена Красилівського  району, серед земляків, разом з великою родиною та  сім’єю брата  Петра. А напередодні великого православного свята  в обласному художньому музеї відкрилась і персональна виставка митця, яка стала ювілейною, 170-ою  у його творчій біографії, і третьою персональною – в стінах обласного художнього музею.

Тематична виставка   з 47 робіт є своєрідною образотворчою візією творів улюбленого поета і має  узагальнюючу назву «Кобзар» у творах Валерія  Франчука». Свою буремну і ліричну Шевченкіану  автор присвятив 25-річчю Незалежності України, яке насамперед асоціюється у його душі і думках з боротьбою за волю у великій історичній протяглості, боротьбою, освяченою пророчим  духом і незнищенною силою Тараса Шевченка.
 «Я творю для того, щоб люди не забували, що в них є душа. А вона, кажуть, вічна…», – ці слова художник давно визначив як своє кредо і мистецьку місію.  Народний художник України, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка,  премії імені Василя Стуса, нагороджений багатьма державними нагородами та відзнаками,  Валерій Франчук  вражає  не лише   динамічною творчою активністю, а й щирою любов’ю до духовності і традицій, історії рідного народу. Нині, коли наша земля палає  на сході у пекельних загравах війни,  його Шевченкіана  є камертоном душі сучасного українця. Бо бачиш у сюжетах і Майдан, і  війну – ось вона,  довга дорога до свободи…
Центральна частина  експозиції, присвяченої Кобзареві, називається «Стіна» і складається з 13 полотен, які традиційно у Франчука мають назви з рядків Шевченкових поезій. У палітрі «Стіни» переважають багряні  тони, це — наче відблиски  пожарищ і боїв, а обличчя, постаті  українців нагадують святі іконні лики та фрески. Тому здається, що ти потрапляєш до храму, де зійшлися кілька поколінь, об’єднаних боротьбою і самопожертвою.
– Чому ви обрали назву «Стіна»? – запитую в автора. – Як це пов’язано з «Кобзарем»?
– «Стіна» – це духовність, яка захищає нас, як стіни захищають хати і фортеці, як захищає Тварасова любов і сила, – пояснює художник.
На тлі полотен зворушливо вабить  магічна  українська природа у ліричному триптиху «Голос трави»,  ніжна тональність полотна  «Садок вишневий коло хати» з білими стріхами хат у вишневій заметілі,  інші пейзажі за мотивами  поетичних замальовок, на які автора надихає і «Кобзар», і рідна мала батьківщина. Подільське дитинство відомого митця увібралося в душу спогадами про лагідне  рідне  село, а ще –  маминими піснями та зболеними розповідями про їхній рід,  по якому смертями і болем пройшовся Голодомор. І  завше з-поміж  спогадів:  покуття світлиці, де поруч із іконою Божої матері – портрет Тараса Шевченка.
І хоча все своє свідоме життя, після закінчення  Київського державного художнього інституту у 1986 році, Валерій Франчук живе у столиці, його любов не покинула  рідного села, Поділля.  Його автентичні герої, які незнищенно живуть у спогадах і серці, далекі від урбаністичної культури. Вони  в — обличчях селян і селянок, могутніх постатях козаків.
У доробку 66-річного митця майже чотири тисячі живописних полотен та понад тисячу графічних аркушів, монументальні роботи та малі скульптурні форми.   Його роботи зберігаються в багатьох музеях України та за кордоном. Є подаровані автором полотна  у Хмельницькому музеї, в Красилові, в Меджибізькій фортеці, де неодноразово влаштовував  свої виставки з української тематики.
 Із 2014 року Валерій Франчук долучився  до участі в загальноукраїнському русі допомоги воїнам АТО та передав  понад 30 полотен для 10 благодійних аукціонів. Своїми помислами,  творчістю і громадською активністю митець  звертається до кожного небайдужого українця зробити все, аби зруйнувати стіни байдужості і болю і звести єдину – стіну фортеці нашого духу.