День медового Спаса столичний художник Валерій Франчук любить зустрічати у рідному селі Зелена Красилівського району, серед земляків, разом з великою родиною та сім’єю брата Петра. А напередодні великого православного свята в обласному художньому музеї відкрилась і персональна виставка митця, яка стала ювілейною, 170-ою у його творчій біографії, і третьою персональною – в стінах обласного художнього музею.
Тематична виставка з 47 робіт є своєрідною образотворчою візією творів улюбленого поета і має узагальнюючу назву «Кобзар» у творах Валерія Франчука». Свою буремну і ліричну Шевченкіану автор присвятив 25-річчю Незалежності України, яке насамперед асоціюється у його душі і думках з боротьбою за волю у великій історичній протяглості, боротьбою, освяченою пророчим духом і незнищенною силою Тараса Шевченка.
«Я творю для того, щоб люди не забували, що в них є душа. А вона, кажуть, вічна…», – ці слова художник давно визначив як своє кредо і мистецьку місію. Народний художник України, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка, премії імені Василя Стуса, нагороджений багатьма державними нагородами та відзнаками, Валерій Франчук вражає не лише динамічною творчою активністю, а й щирою любов’ю до духовності і традицій, історії рідного народу. Нині, коли наша земля палає на сході у пекельних загравах війни, його Шевченкіана є камертоном душі сучасного українця. Бо бачиш у сюжетах і Майдан, і війну – ось вона, довга дорога до свободи…
Центральна частина експозиції, присвяченої Кобзареві, називається «Стіна» і складається з 13 полотен, які традиційно у Франчука мають назви з рядків Шевченкових поезій. У палітрі «Стіни» переважають багряні тони, це — наче відблиски пожарищ і боїв, а обличчя, постаті українців нагадують святі іконні лики та фрески. Тому здається, що ти потрапляєш до храму, де зійшлися кілька поколінь, об’єднаних боротьбою і самопожертвою.
– Чому ви обрали назву «Стіна»? – запитую в автора. – Як це пов’язано з «Кобзарем»?
– «Стіна» – це духовність, яка захищає нас, як стіни захищають хати і фортеці, як захищає Тварасова любов і сила, – пояснює художник.
На тлі полотен зворушливо вабить магічна українська природа у ліричному триптиху «Голос трави», ніжна тональність полотна «Садок вишневий коло хати» з білими стріхами хат у вишневій заметілі, інші пейзажі за мотивами поетичних замальовок, на які автора надихає і «Кобзар», і рідна мала батьківщина. Подільське дитинство відомого митця увібралося в душу спогадами про лагідне рідне село, а ще – маминими піснями та зболеними розповідями про їхній рід, по якому смертями і болем пройшовся Голодомор. І завше з-поміж спогадів: покуття світлиці, де поруч із іконою Божої матері – портрет Тараса Шевченка.
І хоча все своє свідоме життя, після закінчення Київського державного художнього інституту у 1986 році, Валерій Франчук живе у столиці, його любов не покинула рідного села, Поділля. Його автентичні герої, які незнищенно живуть у спогадах і серці, далекі від урбаністичної культури. Вони в — обличчях селян і селянок, могутніх постатях козаків.
У доробку 66-річного митця майже чотири тисячі живописних полотен та понад тисячу графічних аркушів, монументальні роботи та малі скульптурні форми. Його роботи зберігаються в багатьох музеях України та за кордоном. Є подаровані автором полотна у Хмельницькому музеї, в Красилові, в Меджибізькій фортеці, де неодноразово влаштовував свої виставки з української тематики.
Із 2014 року Валерій Франчук долучився до участі в загальноукраїнському русі допомоги воїнам АТО та передав понад 30 полотен для 10 благодійних аукціонів. Своїми помислами, творчістю і громадською активністю митець звертається до кожного небайдужого українця зробити все, аби зруйнувати стіни байдужості і болю і звести єдину – стіну фортеці нашого духу.