Із п’єсою Марини Бортник-Гулеватої «Втеча з майбутнього» хмельницький глядач вже мав нагоду познайомитися — вистава стала гідним акордом «під завісу» минулого театрального сезону Хмельницького обласного академічного музично-драматичного театру імені М. Старицького. Незважаючи на те, що п’єса належить до категорії гостросоціальних (цей факт є запорукою злободенного звучання, але недовготривалого художнього життя), актуальність «Втечі з майбутнього» з кожним днем лише зростає.
Автор, попри свій молодий вік (як для драматурга), має безпосереднє відношення до театру. Випускниця Київського національного університету театру, кіно та телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, вже третій рік очолює літературно-драматургічну частину театру. Крім того, її літературний доробок — дві поетичні збірки, тобто вона наділена художнім смаком і творчим хистом.
Взявшись за постановку, Даніїл Саричев — молодий режисер з Києва, навряд чи ставив перед собою стратегічну мету випробувати вже відомих глядачу хмельницьких акторів. Він просто взяв тих, кого побачив в образах п’єси. Вдалась і співдружність постановника з художником Вітою Шаповаленко. Мінімалістичне оформлення сцени, де натуралістичні елементи (ліжко-диван, крісло, імпровізований столик із шин, накритих дерев’яною дошкою на передньому плані) — незмінні з початку і до кінця вистави. На задньому плані обідрана підвальна стіна, заґратовані віконця, масивні вхідні двері, що уособлюють замкнену територію — безвихіддя, — ось середовище, в якому весь час існують персонажі. Такий собі маленький світ, підвал, або краще зона… Набридливий звук крапель води зі стелі, тривожне блимання підвальних червоних ламп… Як коментар до майбутнього сюжету, автор з режисером вдаються до прямого звернення головного героя п’єси Роми до сучасників і глядачів «…Хтось мріяв стати великим вченим, хтось заробляти купу бабок, а хтось — просто любити і бути разом з нею. Та в кожного були свої проблеми. Комусь заважали батьки, а комусь… теж батьки. Ми бачили в цих людях найсильнішу перешкоду. Та ми не шукали способу порозумітися з ними. Ми ховались від них у свою нору…».
Тож батьки і діти виявляються просто непримиренними ворогами. І можна було б очікувати виставу, в якій послідовно досліджуються стосунки батьків і дітей. Ця тема справді є універсальною і завжди на часі.
На перший погляд, «Втеча з майбутнього» може скидатися на документальну, навіть хронікальну п’єсу. Але при подальшому розгляді виявляється присутність вічних питань філософії ще незрілої особистості, яка втрачає безпосередній контакт із реальним світом.
Авторка розповідає про підлітків, пов’язаних, дружбою (колись ходили в одну школу) чи випадковим знайомством. Але егоїзм — це єдине, що об’єднує героїв ще спочатку, а потім спільна ціль: наркотики, гроші.
Власне, вже в першому виході Роми (якого переконливо зіграв Роман Падура), одразу ж розставлено крапки над «і» — хто є хто в цій компанії: «Дрон був у нас головний… Просто Дрон казав — і значить так було…». Дрон (у виконанні Тараса Юровського) — колоритний типаж «тіньового мажора» у ватазі молодих «лузерів». Він (як згодом дізнаємося) — синок прокурора. Підвал, де проживає Рома, — його, бо знаходиться в будинку його батьків. Він розпоряджається всіма і всім. Саме він налагодив систему купівлі-продажу і безкоштовної дегустації наркотиків. Хитрий і підступний, не без організаторських здібностей, він зумів утемну «працювати» на себе.
Образ Дімасі, ще одного друга Роми, який створив Борис Ковальський, це образ типового «хлопчика на побігеньках». Здається, в його мізках вічно живуть фрази «Чево изволите?» і «Будет сделано». Перше враження — він інтелігентного виховання, але в душі приховує заздрість, боязнь, вигоду. Роль Дімасі пластично виразна: точність реакцій, винахідливість у пристосуванні. На мій погляд, йому притаманні риси такого собі сучасного Хлєстакова.
Ще один персонаж п’єси — неповнолітня Катруся (Наталія Дяченко), яку тут же, в ході вистави, компанія влучно охрестила Відіком. Дещо незграбна, вайлувата, весь час намагається здатися старшою за віком, але це їй не дуже вдається. Цей образ логічно доповнює груповий портрет компанії.
Єдиний персонаж п’єси, який викликає явне співчуття, — це Оля — дівчина Роми, котру у виставі грає Юлія Кузнєцова. На противагу іншим персонажам, вона з благополучної сім’ї. В цей підвал — брудний для неї, юнку привело світле нерозсудливе кохання. Найстрашнішим є неусвідомленість нею свого становища, що невідворотно веде до трагічного фіналу: Оля з рук агресивної компанії отримує передозування, а потім зґвалтування ревнивим коханим. Режисер у цей кульмінаційний момент уникає подальшої драматизації подій — з вистави випадає «кадр» тексту п’єси, в якому Рома віддає кохану на поталу друзям.
Але автор і режисер вдаються, як на мене, до зайвого моралізаторства. На сцені поліцейські, які викручують (дуже натурально) руки, б’ють героя. Що це? Спроба показати невідворотність покарання? Настирливе повчання молоді?
Відмотаємо, як у кіно, плівку назад… Роман над тілом мертвої Олі. Гучні чоловічі крики за сценою, біганина, тупіт підкованих черевиків у коридорі… Блимання підвальних ліхтарів у ритмі «SOS». Точка неповернення. Страшний відеоряд… І музика…
До речі, музичне оформлення вистави йде в одному сценічному ритмі з грою акторів і повністю відповідає задуму і автора, і режисера. Ця музика молодих хмельницьких авторів Володимира Бойка та Андрія Шамрая близька та зрозуміла гля- дачу.
Вистава «Втеча з майбутнього» сміливо, на повний голос говорить про одну з найбільш суттєвих, гострих проблем суспільного буття і соціальних зрушень. Саме в цьому — сенс і п’єси, і режисерського попередження. Але чи буде воно почуте? Хотілось би.
Gismeteo 
