Там, у реанімації, в нетривкі періоди, коли приходив до тями, він тихо промовляв «Отче наш» – єдину молитву, яку знав. І диво сталося. Хоча медики давали мізерні шанси на життя, говорили, що доведеться ампутовувати обидві ноги, але він поволі почав ходити. Минуло більше семи років. Два місяці тому все-таки ампутували ліву гомілку…
Борючись за життя, хмельничанин Олег Івасюк заповзято взявся за творчість. Нині шедеври його відомі уже на всю Україну. Церкви, іконостаси, будиночки. Їхні образи приходять до нього уві сні. Він швиденько встає, на папері креслить побачену схему, бо на ранок, каже, не пам’ятатиме. А тоді сідає за роботу.
Двадцятивосьмирічний земляк був учасником, та й переможцем уже не однієї виставки. Цьогоріч його роботи дивували довершеністю Верховну Раду. На спеціальній полиці у квартирі умільця – дипломи та грамоти. Він навіть уже проводить майстер-класи охочим перейняти його досвід творення сірникових поробок. Про те, що творитиме в такій ювелірній техніці, яка вимагає терпіння, раніше, стверджує, й в думці припустити не міг. А зараз без цієї сірникової творчості збожеволів би, каже, у чотирьох стінах.
Отой нещасний випадок направду змінив життя тодішнього двадцятиоднорічного юнака на «до» і «після». Тамуючи сльозу, згадує, як з вікна реанімації побачив неньку. Як, читаючи «Отче наш», просив у Всевишнього зцілення. Як довго він перебував у лікарні! Так незвично було завжди активному непосидькові звикати до фізичного обмеження, все частіше залишатися вдома, без спілкування. На милицях ж бо далеко не зайдеш. Снилися, здавалося, безконечними ночами минулі будні: рідна школа № 26, ВПУ №11, робота спочатку на меблевій фабриці, затим на – «Термопластавтоматі»… Снилися друзі. Снився він собі сам – абсолютно здоровий, а не інвалід другої групи. З тих пір було вже, скрушно підраховує, більше двох десятків перебувань у лікарняній палаті, півдесятка операцій…
Щоб не «розклеїтися», не впасти у відчай, взявся за сірники. Спершу виготовив невеличкі будиночки, потім, одна за одною, «народилися» три церкви: дві менші і одна доволі велика (з дванадцяти тисяч сірників). Їх Олег подарував лікарям, яким завдячує врятованим життям.
До найменших дрібниць відтворив побачені уві сні два іконостаси: один із них подарував музею Миколи Островського в Шепетівці, інший – Хмельницькій обласній універсальній бібліотеці. Там, у бібліотеці, до слова, й нині триває виставка робіт Олега Івасюка.
Будиночки, церкви, іконостаси, танки, кораблі… Робота над ними полонила. Творячи, забуває про усе, й навіть поснідати. Проте цей інший світ відволікає від проблем, буденності, чотиристінного полону. А ще Олег знайшов розраду і вірних друзів в Хмельницькому товаристві молодих інвалідів, членом якого став. З цією дружною командою час пролітає непомітно й незабутньо цікаво, багато всього пізнається. А скільки яскравих подорожей здійснено разом! З сім’єю товариства й день свого народження зустрів на березі моря у Бердянську.
Сірникова техніка у Олега складна: без використання клею, лише на фініші його застосовує. Тож робота ця доволі копітка, вимагає неабиякої уважності й терпіння. На творення одного шедевра йде від кількох днів до місяців, від тисячі до п’ятнадцяти тисяч сірників.
А зараз він вирішив вдосконалити техніку – зайнявся сірниковими картинами. Вже намалювали сірниками умілі руки хлопця Герб України, голуба миру, смайлика… Процедурі власне творення картини передує фарбування сірникових головок. Звичайною фарбою. В окремих коробочках тиснуться жовті, голубі, зелені, червоні… З них потім ювелірно «малюються» уявлені й побачені уві сні картини: об’ємне зображення викладається різнокольоровими сірниковими головками. Неперевершена краса!
У кімнаті хлопця є доволі оригінальний спортивний куточок: змайстрував собі гирі з різноманітної наповненої водою тари. Займається залюбки, для фізичного гарту, який дуже йому небхідний.
Олег мріє про протез замість ампутованої ноги. Проте коли він буде, ще не знає. Бо на безкоштовний черга довжелезна, а щоб придбати – ціна захмарна.
Коли все ж протезування відбудеться, Івасюк поїде на заробітки. Наприклад, міркує, до Польщі, бо, на жаль, у рідній країні, каже, людині, надто ж з обмеженими фізичними можливостями, заробляти на прожиття ніде.
«Знаєте, чого найбільше бракує теперішньому суспільству? – риторично запитує й відразу відповідає мій співрозмовник: – взаємоповаги і терпіння».
…Він на милицях зустрів мене біля під’їзду свого будинку, спритно стрибаючи на одній нозі, потім удома діставав з полиці свої шедеври, захоплено розповідав про процес їх творення. Постійну усмішку з обличчя непоборного оптиміста лише на мить стерли спомини про той нещасний випадок, зустріч з мамою в реанімаційній палаті і тривалий процес лікування. Олег Івасюк, попри удари долі, завжди усміхається і щиро радіє життю. Адже якщо Господь дарує новий день, ти бачиш світ, потрібен людям – ти вже щаслива людина...
Gismeteo 
