У Хмельницькому міському Будинку культури відбувся вечір патріотичної пісні «Ми — українці», присвячений Героям Небесної Сотні.             

Зворушливу зустріч із піснею, співаною поезією організував знаний бард, волонтер Ігор Білий. Він подякував прихильнику української патріотичної пісні, побратиму по Майдану, міському голові Олександру Симчишину, міській раді, управлінню культури за підтримку.
Учасники вечора вшанували хвилиною мовчання борців за волю України, полеглих під час Революції гідності та в російсько-українській війні. Примітно, що патріотів зібрав зал, де сто літ тому, у роки Української революції 1917-1919 років, тричі відбувалися наради уряду УНР.
Виступили відомі барди Володимир Смотритель, Ігор Білий, Едуард Драч, Василь Лютий, брати Віталій та Дмитро Капранови та легендарний рок-гурт «Рутенія».
Прозвучали авторські пісні й твори на вірші Т. Шевченка, І. Огієнка, П. Гірника... Цікава знахідка — дзен-спів (спів-речитатив) у вокально-музичному виконанні братів Капранових, особливо композиції на слова талановитого поета з Вінниці Сергія Татчина. Як завше, захопив потужною енергетикою харизматичний виконавець, поет, композитор, кобзар Василь-Живосил Лютий з Черкащини, чию пісню «Меч Арея» співають популярні українські гурти та вокалісти. І цю заклично-бойову пісню, і балади про князя Соболя та холодноярського повстанця Максима Залізняка зал схвалив бурею оплесків. Як і творчість лікаря за фахом, музиканта-кобзаря за покликанням, учасника популярних гуртів Едуарда Драча з Кривого Рогу. Особливо його шедевр «Небо України».
Довгоочікуваний виступ «Рутенії» приніс духовно-естетичну наснагу від майже двох десятків якісних композицій, які, безсумнівно, входять до скарбниці сучасної української музики. Серед них — ліричні і стрілецькі, повстанські пісні, присвячені героям армії УНР та УПА: «Чорні круки», «Кальварія», «А я возьму кріса», «Не плач, моя Оксано», «Військо» (на слова Івана Малковича), «Пане полковнику» (на слова нашого земляка Олександра Веремчука)... А скільки герої- ки, звитяги у пісні Василя Лютого «Мчать козаки», присвяченій воїнам, полеглим під Іловайськом... Нині гурт у складі поета, музиканта Анатолія Сухого, Григорія Лук’яненка, Олександра Комісаренка, Василя Лютого, крім створення мистецьких проектів, часто виступає волонтерським десантом перед воїнами на фронті.
Про це ми говоримо з кобзарем, громадським діячем Василем Лютим.
— Пане Василю, не дивує, що ви, активний учасник обох Майданів, а ще раніше акції «Україна без Кучми», студентських виступів у Сумах, проукраїнських акцій на Луганщині, часто виїздите з виступами в зону АТО. На які теми спілкуєтеся з бійцями?
— Коли борониш рідну землю, мало бути вояком, треба ще й відчувати себе патріотом, розуміти національні пріоритети. А на передовій ще й нині бракує ... національної української ідеології. Тому важливо пояснювати воїнам, звідки корені українські, традиції державотворення. Проблема в тому, що замполіти, які закінчили совєцькі інститути, не здатні сформувати гарну думку про українські національні звитяги і перемоги, «годуючи» донині бійців іменами Суворова, Кутузова, Жукова. Ми ж їдемо на передову ламати цю ситуацію, щоб ці прізвища більше не лунали в жодній інтерпретації у бік нашого війська, а згадувалися виключно у негативному контексті щодо української історії. Чітко пояснюємо, яка роль у нашій історії цих осіб. Натомість говоримо про Дієву армію УНР, армію Скоропадського. Згадуємо не лише Богдана Хмельницького, а й князя Острозького, перемогу під Оршею, гетьмана Сагайдачного, Грюнвальдську битву, про велику кількість українських перемог, на яких треба вчитися. А не лише оплакувати Берестечко, Крути, Базар...
Завдання арт-волонтерства — змінити психологію переможених на світогляд переможців. Ми як громадяни хочемо перемоги, то найперше слід змінити порядок в армії. По-перше, вже сама назва Збройні сили України — неоднозначна, має бути — Українське військо. Повторюю, мало бути добрим військовим, слід бути патріотом у своїй справі. Наша вина, громади, що ми не стежили за процесом створення власного війська. А війна показала нам, що ми можемо згуртуватися, подивитися на свої помилки. Можливо, не одразу офіцери можуть зватися старшинами, хоча так по- українськи. Але треба позбуватися отих «лейтенантів», «майорів», замполітів, бо воно нам заважає будувати своє. Має бути політвиховник, який фахово займається своєю справою.
Нам часто доводиться виступати у військових інституціях. Особисто я читаю лекцію «Міфологеми українських перемог», вписуючи у цей контекст виключно історичні перемоги Українського війська. Біда в тому, що в цих інституціях на стінах досі іконостаси російських фельдмаршалів, совєцьких генералів, які або нищили українців у своєму війську або перетворювали на безголосих захисників «отечества чужого», імперії. Не кажемо заборонити їх зовсім. Але воліємо, щоб про них говорили у правильній редакції. Адже і нам, українцям, стільки редагували наш розум. Тому ми його назад, вибачте, редагуємо. Так, жорстко! Бо так звана толеранція у питанні освіти, в першу чергу, освіти воїнів на передовій, до успіху не приведе. Я у минулому викладач, розумію процеси, які нині в освіті відбуваються. І недавно на радіо сказав, що Гриневич треба міняти. Бо людина, яка підписується під скороченням української мови або історії, є або повна нездара, або вона заслана. І знаємо ким. Та ж ситуація в інформаційно-культурному просторі держави, де досі ворожі телеканали транслюють відверто або злегка завуальоване антиукраїнське. Ми це будемо переламувати!
Бо війна нам широко відкрила очі на те, що, приміром, не економіка є головною для держави на Донбасі, хоча нею часто прикривалися. Донбас і Крим ми втратили винятково тому, що за ці двадцять з гаком років там не відбулася українська експансія освіти і культури, історії. Тому за два дні повернути їх не вдасться. Але після нашої військової перемоги необхідний потужний культурний десант: і не тільки на східні землі, а й скрізь, скажу, від заходу до сходу треба чистити оці авгієві стайні. Ми себе виправдовуємо, мовляв, в Україні все складніше, ніж деінде на пострадянському просторі. Це неправда. У нас є одна проблема — ледачість українців, яка не дає підняти, вибачте, одне маленьке місце з дивана і просто почати робити корисні речі у хижі, де ти живеш. І не нарікати на якесь прізвище при владі, яке туди сіло чи його туди ми самі посадили. А себе критикувати, бо, за Конституцією влада — це є народ. Тому досить перекидати проблеми на якісь прізвища, досить поблажок до себе. Час нам, народу, кожному громадянину, зайнятися нашими державними справами. Як це робили і роблять багато народів Європи. І ця формула повинна привести нас до успіху.
— Дякую за цілеспрямованість і оптимізм. Наснаги вам, Василю-Живосиле!