Надрукувати
Категорія: Культура
Перегляди: 1091

У генія Шевченка — тисячі духовних учнів, серед яких і Ліна Костенко, котра в 50-х роках зверталася у вірші: «Кобзарю! Знов до тебе я приходжу, бо ти для мене — совість і закон». Далі запитує Тараса Григоровича, «як же поезії писав?!» Уклавши в уста майстра відповідь, почула:
— Я не писав.
Я плакав і сміявся.
Благословляв, співав і проклинав.
Сказати правду — мало турбувався,
як я при цьому збоку виглядав.

Шевченко не переймався, хто і що може сказати про нього, бо не мав звички лукавити, не намагався словом лестити чи догодити комусь. Був чесним і совісним, любив сильні, героїчні й благородні натури, котрі стоять за правду і справедливість, мають у серці любов до України, честь і гідність. Оспівуючи лицарів-козаків, нагадував убогим духом про їхню славу та історію. Обурювався, що «у ярмах лицарські сини»; мучився, що вони не соромляться «конать в ярмі», вміють лише «стогнати та, стогнучи, долю проклинати». Звичайно, Шевченко співчував і плакав над гіркою долею «окраденого люду». Неволя, кріпацтво, безправ’я тяжким каменем придавлювали українські душі — не до протесту, не до помсти, не до визволення! Страждав, мучився художник пензля і пера — «всі оглухли, похилились у кайданах», забули вони «чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?», тому слово його лунає, як тривожний дзвін. І лунає той подзвін уже понад 150 років, щоб Україна стала «вільна, нова». Але Будитель журився, чи постане вона такою? Бо надто багато наплодилося «землячків», які «накралися, а що взяли на той світ з собою?», гірше чужинців Україну розпинають; «лакеїв», які помагають «москалеві господарювати». Та й ще пишаються московською «кокардою на лобі», «циновими ґудзиками», «московською блекотою… заглушені!». Оті «подлії раби», втративши сором і особисту гідність, прислужують катам і деспотам. У хвилини болю і гніву лягали на папір рядки, від яких стає моторошно: «А Україна навіки, навіки заснула», «Погинеш, згинеш, Україно, /Не стане знаку на землі…/ Сама розіпнешся. Во злобі/ Сини твої тебе уб’ють».
Страшне застереження. Маємо, попри оптимізм і здоровий глузд, про це пам’ятати. Поетові, очевидцю, недаремно скували душу трагічні відчуття, хай і миттєві, щодо України. Але і найменший знак знамення береться на карб.
«Отаке-то… А що робить?
Журба не поможе.
Шевченко покладається на непохитну віру у Вседержителя, котрий просвітлює і дає силу «рабам незрячим», навчить їх і дасть їм змогу «за правду стать». І неодмінно перемогти. Цю безмежну віру вселяє пророк і всім нині сущим українцям.
Встане Україна
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!
Здобули незалежність. Раділи й молилися. Допоки путінська Росія, як і в часи минулі, підло вдарила по Україні. Аби знову нишком грабувати, катувати, знущатися, в «путо» взяти непіддатливих хохлів. І вкотре українці переконалися, що північний сусід — найлютіший і найнебезпечніший ворог. «Чужі люди» — так називав москалів Тарас Шевченко. Вже тоді поет бачив вовка в овечій шкурі. Та скільки б лиха вони нам не заподіяли, віримо в Кобзареву істину:
Діла добрих оновляться,
Діла злих загинуть.