Нині Україна стоїть перед найважчими випробуваннями: війна, окуповані Крим, частини Донецької та Луганської областей, біженці у своїй державі, і це на фоні тотального зубожіння однієї частини українців та небувалого збагачення іншої. Проблема, одначе, не в цьому (з часом штучно вигодувані дракони будуть подолані), а в переборенні внутрішньої мерзоти.
Ми запропонували священикам висловитися з приводу найтоншої матерії — духовної.                

Молитва — зброя, а оберіг — хрест на грудях
Якось у редакції роздивлялися фотографію, з якої щиро та безтурботно усміхалися в об’єктив камери молоді прикордонники у критій військовій машині. 2014-й рік. Випускники академії їхали на схід України і навіть гадки не мали, що антитерористична операція проти «зелених чоловічків» переросте у затяжну війну.
Цікаво було б знати, як склалася їхня подальша доля? Адже третій рік триває це жахіття з людськими втратами і кінця йому не видно. Інколи, у хвилини слабкодухості, десь з гибин душі виповзає питання: «Можливо, хресний обліт на початку війни був даремним і сили горішні відвернулися від нашої держави?».
Отець Степан Малькут панічні настрої відсік одразу: «Всевишній чекає об’єднання, починаючи від церкви і закінчуючи громадою, «щоб єдиними вустами та єдиним серцем». Кожен учасник спільної молитви має покласти частку себе на вівтар миру. Лише тоді можна чогось досягнути.
Думати що Господь нас полишив неправильно, але й благодать за нашим бажанням раптово не сходить. Необхідно кожному замислитися над сенсом життя, над братерською любов’ю, єдністю у Христі. Натомість же маємо непорозуміння у «верхах», битви за депутатське крісло на місцях , несамовите прагнення влади, навіть, якщо доведеться переступати через брата. А тим часом на війні живі не одягнуті, не взуті, а полеглі не поховані в материнській землі. Чому так? Бо панує людська байдужість. Досі трапляється: «Я не знаю, чого він там воює, най сидить удома».
Хоча вважається, що український народ богобоязливий, та розуміння того, що треба щоденно звертатися до Бога приходить лише з якоюсь бідою. Багато хто живе у своєму світі: «Мені добре й так, до церкви піду, коли буде треба». А чому б не потурбуватися про душу: «Господи, дай мені сили в молитві за спокій, мир і наших хлопців»? Нічого не зрушиться з місця до тих пір, доки люди будуть ділитися на практикуючих християн і удаваних, які живуть одним днем і забувають, кому завдячують миром у своїх домівках. Хочеться звернутися до всіх: «Шановні браття і сестри у Христі! Подивімося правді у вічі. Досить бути черствими та байдужими. У нас хитається віра під ногами. Господь хоче, щоб ми зібралися сукупно. Коли козаки зверталися до Матері Божої, то ставали спільно до молитви і отримували захист Покрови. І наша біда повинна нас об’єднати. Солдат за тебе гине, а ти живеш у своє задоволення?! Усвідомте, що ми — християни, і нині наш подвійний-потрійний обов’язок молитися: «Під твою милість припадаємо, Пресвята Богородице!» Чекати заступництва і бути упевненими, що воно прийде, без сумніву, незважаючи на конфесії, бо всі під одним Богом ходимо і Єдиному Богу молимося. Зміцнюймо, згуртовуймо суспільство. Бо де Бог — там правда і спокій».
За жертовним хрестом йшли одиниці
Насправді відсутність віри у свої сили, людей, Бога, навіть в науку породила чималі втрати і, відповідно, зростила такі бур’яни, як інертність та байдужість. Війна лише загострила цей процес. Щоб не бути голослівною, наведу приклад. У одному із громадських закладів обласного центру спостерігала картину. Прямісінько навпроти входу, через який людський потік суне на розважальний захід, стоять дівчатка зі скриньками для пожертв нашим бійцям. Однак, наштовхнувшись на волонтерок, розходяться люди на два потоки, наче вони чумні чи прокажені. На деньці пластмасової коробки лежить десяток дрібних купюр. Так кортіло закричати: «Люди, невже у стільки ви оцінюєте життя наших хлопців?!»
Душевна апатія поступово робить людину нечутливою. Черствіють серця. Бо як інакше можна пояснити той факт, що за жертовним хрестом, який несли вірні та священнослужителі Летичева чотири кілометри через усе місто до місця закладання меморіального комплексу пам’яті загиблим під час Революції гідності та гібридної війни, йшло дві сотні людей, а решта проігнорувала цю неординарну для нашої області подію.
«Ми живемо у час, коли потрібно боронити нашу землю як ззовні, так і з середини, — розпочав розмову отець Андрій Смакула. — А спонукати пожертвувати своїм життям може лише любов. Творець неба і землі пожертвував свого Сина, своє нетлінне золото, приготоване ягня на заколення заради людей. Тому для віруючих хрест набуває значення новозавітного жертовника. Господь закликав зректися себе самого, взяти свій хрест і йти слідом за Ним. Відмовитися від комфорту і покласти його на жертовник можуть примусити лише високі і вічні цінності, бо «є народи та зникнуть, є мови, та замовкнуть, а любов залишиться».
Багато родин втратили своїх синів, як віддали життя за державність, за цілісність країни і заради змін на краще. А тим часом серед українців сіють розбрат, щоб розділити і володарювати. Тому вимогою часу є підтримка всього, що єднає націю. Щоб наголосити на величі подвигу наших захисників, котрі зреклися себе і на жертовник своєї землі у славу Божу віддали своє життя, задля увіковічення їхньої пам’яті, з’явилася ідея створення музею з експозицією, присвяченою Революції гідності та війні на сході України, де будуть представлені задокументовані факти та світлини бойових буднів, амуніція солдатів, гільзи «Градів», хвостовики мін, розтяжки тощо. Щоб енергетика війни передалася людям і вони не були такими інертними. Щоб жоден заїжджий ростовський козачок не міг сказати на вулиці і в церкві, що це «междуусобная брань», а не війна. Сподіваюся, хроніка об’єднає нас і навчить розпізнавати де добро, а де «уста улесливі, а горло — гріб відкритий».
Велике очищення
Один із батьків психоаналізу сказав: «Люди часто закінчують життя самогубством, не знайшовши сенсу в своєму подальшому існуванні. І навпаки, в умовах концтабору вижити можна, лише вбачаючи сенс у подальшому своєму житті опісля нього». І хоча, здавалося б, уже минулися часи конц- таборів СРСР і мали б ми рухатися далі. Та ні! З огляду на теперішню ситуацію в Україні інколи почуваєшся, наче в облозі смерті. Виникає бажання опустити руки.
«Ми переживаємо час, коли повинні зрозуміти багато істин, — якось поділився отець Володимир Бичак. — Війни розпочинаються, у першу чергу, через проблеми глибокі, духовні. Не секрет, що Донецька та Луганська області десятки років поспіль посідали перші місця в Україні за кількістю абортів, грабунків та розбоїв. Скільки церков є у нас і скільки на Донбасі? За якими принципами там живуть? Господь довго терпить, дає можливість покаятися, змінити своє життя на користь і в нагороду для Бога, але коли цього не відбувається, — робить велике очищення.
Так, від війни потерпає не лише схід, а й вся Україна, оскільки гинуть кращі молоді люди. Сьогодні багато священиків вказують на політичні аспекти війни, шукають у комусь провину, забуваючи, що біля світла згущується темрява. Ворог духовний заважає людині, котра стає ближче до Бога, не дає прий- мати людей такими, якими вони є. Ми стали забувати про християнські цінності — прощення. Коли була зустріч держслужбовців із представниками церкви, я запропонував вийти на майдани районних центрів, об’єднатися спільно всім конфесіям (а владі посприяти цьому) і відслужити спільний молебень, попросити прощення один в одного, помолитися за російський народ і врешті простити йому, що він пішов на нас війною. Жодної реакції. Влада не реагує на корінні проблеми людей — духовні. Але якщо корінь гнилий, то яке буде дерево? Все пов’язане між собою. Треба закласти спільну молитву в корінь завершення війни. Вона об’єднає людей. Без молитви — не переможемо».
*  *  *
Легенда про Тустань, унікальну давньоруську скельну фортецю, гласить, що ворог ніяк не міг її здобути. І не лише стіни тримали твердиню, а лицарський дух і спільна дія її оборонців. Тоді на захисників наклали прокляття — вони перестали впізнавати один одного. І фортеця впала. Чи не про наше «світле» майбутнє йдеться, якщо зараз не відбудеться переосмислення цінностей? Цінностей у кожному серці, у кожній душі, без озирання на інших та перекладання на чиїсь плечі відповідальності за своє життя. Адже історія, якщо не зроблені висновки, – повторюється. У зв’язку з цим згадалися слова Блаженнійшого Святослава Шевчука: «Коли хтось губить себе, забуває мову й культуру, відходить від своєї церкви та, можливо, навіть втрачає віру, то ця людина вже ніколи й нічого не зробить доброго ані для своєї Церкви, ані для свого народу».