Дорога до церкви, яку збудував у рідному селі Женишківці, що на Віньковеччині, отець Петро, не така вже й далека. Майже щодня торує її, поспішаючи на службу Божу. Бо зустріч з прихожанами, які приходять, щоб взяти участь у вранішній чи вечірній відправі, висповідатися, причаститися, аби легше жилося їм, неабияке свято для отця Петра. І, зізнається, шлях до православної віри у нього був тривалим і тернистим.

Хоча ця світла радість відвідин церкви, яку переживав ще у дитинстві, у нього залишалася на все життя. Зростав у селі. Як міг, допомагав матері, котра його виховувала, бо батько Григорій Степанович загинув на фронті Другої світової війни. Її, Анастасію Федорівну, з теплом і любов’ю часто згадує. Не забулося, як мати, набожна жінка, у чистий четвер спекла паски і, витягнувши їх з печі, накривала рушником. Йому так кортіло бодай шматочком свіжоспеченим духмяним посмакувати, але терпляче чекав свята. І напросився з матір’ю до церкви, щоб освятити великодній кошик. Вийшли з дому ще звечора, коли зірки рясно засіяли небо. Хотілося встигнути до світанку, аби почути перший церковний дзвін та благодатні слова священика: “Христос воскрес!”
Дорога до церкви була неблизькою, виснажливою, ще й грузькою, бо до містечка Бар, що на Вінниччині, довелося пішки здолати аж 25 кілометрів. Тоді ще 14-річним Петро Гнатишин дивувався, звідки в матері беруться сили: повернувшись додому, вона поспішала на роботу в колгосп. Збагнув через роки — віра у Бога їй додавала міцності.
Закінчивши десятирічку, поступив у військове училище, бо прагнув захищати свою Вітчизну. Йому вдалося зробити стрімку кар’єру — дослужитися до полковника. Здавалося б, йому, військовому пенсіонеру, пора відпочити. Але несподівано слово Боже не лише стало для нього великим відкриттям, а й духовною потребою. Адже Петру Григоровичу не раз снився один і той же сон, як він невтомно будує церкви. І цей знак вищих сил, вважає, додав упевненості. Не вагаючись, вирішив своє подальше життя присвятити служінню Богу та людям.
Спочатку були курси при духовному училищі Хмельницької єпархії, а потім прислужував у Кам’янець-Подільській духовній семінарії та отримав сан священика. Повернувся у рідне село, хоча знав, що у ньому храму Господнього нема, бо його давно зруйнували. Тож довелося спершу розпочинати богослужіння в колишньому панському будинку, який школярам слугував для уроків трудового навчання, а невдовзі був занедбаний. Проте він непохитно вірив, що в селі буде церква, на тому ж місці, де стояла “стара”.
Отець Петро не раз наполегливо оббивав пороги різних інстанцій, аби отримати дозвіл на її будівництво. Проте чиновники уперто твердили, щоб храм все ж стояв на колишньому шкільному подвір’ї. Однак той омріяний день настав — усім селом розпочали будівництво церкви. Допомагали й благодійники.
Тішився отець Петро, коли п’ять куполів звели над храмом. Залишилося лише хрести прикріпити. Височінь, на яку треба було здійняти їх, лякала будівельників. Побачивши у їхніх очах страх, зрозумів, що ніхто із них не хоче наражатися на небезпеку. Тоді вирішив сам виконати цю непросту місію. І отець Петро, прикріпившись до стріли автокрану, який підняв його, власноруч встановив хрести на куполах.
Сталося свято душі, про яке мріяли віряни, в той довгоочікуваний день, коли після оздоблювальних зовнішніх і внутрішніх робіт, а також розпису Божий храм був завершений. Його відкриття якраз припало на великий празник Воскресіння Господнього, то і назвали церкву Свято-Вознесенською.
Якось зайшовши в гості до подружжя Гнатишиних, почув, як матушка Зінаїда бідкалася, тривожилася за чоловіка: “Сиди вдома, відпочивай уже, — дорікала отцю Петру, — бо ж скільки можна служити, літа уже не ті маєш. Досить натрудився, п’ять церквів за своє життя збудував і ще не заспокоїшся”.
І воно так і є, бо, окрім двох храмів у рідному селі Женишківці, отець Петро збудував ще й церкви в Нових Нетечинцях, Старих Нетечинцях, Гоголях. За великий внесок у розвиток духовного життя на Віньковеччині митрополит Хмельницький та Старокостянтинівський Антоній нагородив митрофорного протоієрея Петра найвищою відзнакою — другим “Хрестом з прикрасами”.
Хоча вже Петро Григорович у поважних літах, та не нарікає на здоров’я. Він, як і в молоді роки, сідає за кермо автомобіля, їздить горбистою місцевістю на велосипеді, щоранку робить фіззарядку, обливається студеною водою із криниці, і не лише в теплу пору року. А також полюбляє попаритися з віником в лазні, яку збудував у своєму саду. Окрім того, отець Петро не лише відремонтував батьківську хату, але й добудував її. У ній завжди затишно і тепло. Та й не дивно, бо тут живе добре та щире подружжя. Радіють Гнатишини приїзду доньки Марини, яка при кожній нагоді з Вінниці навідується до них, і не сама, а з їхніми онуками Андрієм та Дмитром.
Якось зустрівся зі своїми колишніми колегами, кожен із них розповідав про своє подальше цивільне життя. І один із генералів у відставці, звертаючись до присутніх, сказав: “Хто ми такі сьогодні? Ми своє відслужили і нас, майже усіх, забули. Ви ж, Петре Григоровичу, продовжуєте служити самому Всевишньому. А це означає, що зуміли досягти найвищого чину серед нас”.
Якраз 10 травня віряни відзначатимуть три празники в один день. Адже отцю Петру виповнюється 80 років, і 25 років, як служить він у православній вірі, та 20 років минає відтоді, коли він збудував церкву в рідному селі. У цей святковий день буде багато сказано гарних теплих слів про шанованого ювіляра. І також родина Лічманів щиросердечно бажає отцю Петру міцного здоров’я, щастя, радості ще на многії і благії літа.