Цікавою, помітною подією літературного життя нашого краю (і не тільки) стала нещодавно перевидана одна з найновіших поем Анатолія Ненцінського «Голоси з Останніх Меж» *.
Це самодостатня художня модель еволюції людини та новочасного суспільства, масштабна картина протистояння між свідомою особистістю і психологією омасовлених «пофігістів». Ключовий образ твору — «закон руки» — метафора, що оголює доісторичні, звірині корені людської натури, нездоланності «ЕГО», хапального інстинкту, проявів жорстокості. Цивілізованість сучасника, на думку головного героя, — часто-густо лише позірна маска, що впродовж тисячоліть, як ота морська мушля з роману Голдінга «Володар мух», повільно-повільно окреслювалася серед кошлатих водоростей дикунства.
Антагоніст головного персонажа, темний дух, звір, що дрімає в кожному із сущих, пригадує (розповідь ведеться від першої особи):
«...Мій старший брат ведмедя вбив. Та шкуру собі забрав я, бо сильнішим був, а він, козел, став мекати іздуру, що Заповіді Роду я забув.
...Я не забув. Були на полюванні. Ішли над прірвою ми вдвох позаду всіх. Зірватись кожен міг у те провалля, то я браткові... трішки... допоміг».
Складну «внутрішню форму» і глибинну сутність людини поет підсвічує, застосовуючи внутрішній монолог, елементи «потоку свідомості». Герой поеми намагається збагнути дивовижу багатовекторної інтенційності людської душі, яку роздирають найрізноманітніші спокуси, пронизують егоїстичні прагнення: «В кому ти і хто в тобі?».
Герой твору бореться з духом пітьми, котрий всіма силами прагне заволодіти людською душею, нав’язує їй свої сумнівні цінності. Ідеологію Князя темряви поет вдало ословлює. Антипод головного персонажа, вивертаючи навиворіт записане на скрижалях, антитезуючи Божі заповіді, перекреслює біблійні істини, критикує, заперечує їх в дусі ніцшеанства: «Були ті перші люди голі й кволі і, коб не Князь, пропали б тільки так! Щоб вижили, він дав їм силу волі і вклав її у зуби і кулак... Князь тьми дав людям Істину всіх істин: «Не ти когось, то хтось тебе зжере...»
Автор цікаво трактує незнищенну природу зла: «Веління Князя із отця у сина так переходять, як і голос, і зір, і слух, і нюх, і сміх, і рук жилава сила...»
У поему органічно входять трагічні перипетії, складні проблеми української історії. Служник Князя тьми зізнається, як «під’юджував старшину і панотців», бо «той Хмель мій голос чув, але не дуже», проте все-таки і він піддався: «устав — і Переяслав стався...» Майстерно малює поет сцени «братань» українців з московитами, розкриває «філософію» «старшого брата»:
Пусть хохол тот работает,
Ну куда он увильнет? —
Нам исправно поставляет,
Что посеет и пожнет.
У творі художньо досліджується природа малоросійства, рабської психології, корупції, трансформації «совка» в бездуховного «постмодерного» індивідуума: «Пильную лиш: в чий двір переметнутись? Хто воцариться після цих «піф-паф»? Бо діло може й так ще обернутись: не під пахву потрапиш, а під пах...» І слово автора (на жаль, в цьому переконує життя) виявилося пророчим: після «піф-паф» переметнулися, перешикувалися у нові каре і знову реформують нас, аж голі ребра потріскують. А ми? «А братія мовчить собі, Витріщивши очі!», як писав Т. Шевченко. До речі, художній заряд поеми А. Ненцінського підсилюють вдалі алюзії на твори Кобзаря, ремінісценції з них та творів інших класиків на кшталт: «А неситий —магнат-лиходій, на дні моря вже виорав поле».
Протистояння сил добра і зла у земному світі А. Ненцінським належним чином образно ілюструється. Один з персонажів спалює сусіда у замкненій хаті, інші вирятовують дитину з ліфтового полону, а малолітній полоняник, син крутого батька, натомість вдячності з крайньою зневагою кидає рятівникам в обличчя: «Мій папа каже, що ви всі кретини ...» ; «Все, гуд бай, каз-з-лы». Він вже сповідує закон руки, грубої сили, бездушності. Є у творі досить колоритні портрети теперішніх господарів життя. Один з таких цинічно переінакшує на свій лад рядки «Інтернаціоналу»: «Кто был ничем — останется ни с чем».
Якщо зміст першої частини поеми складає образне осягнення вічного дуалізму в духовному світі людини, починаючи з найдавніших часів, то в другій її частині, що має назву «Майдани», осмислюються перипетії української історії. Автор вміло використовує ретроспективні прийоми, переносячи читача з доісторичних часів у часи Хмельниччини, з київського Майдану в розгромлений Батурин, в урочище Гурби на Рівненщині.
Принагідно варто зазначити, що в «Голосах...» розкриваються естетичні засади поезії А. Ненцінського. Найголовніший її імператив — глибинне переживання предмета художнього відтворення. В цьому плані один із найпоказовіших епізодів — хресний хід гурбівчан до місця загибелі молодого упівця. Невинних старих, дітей розстрілюють з кулемета карателі, «борци протів фашізма»:
— Слішком рано я команда била.
— Ей, мудак, прєкраті
Прєрєкатца.
— Да вєдь вродє би рота іх шла...
— А лєжіт-то всєво-то лішь Двадцать!
З наступного розділу дізнаємось, що невдовзі карателі прийшли у село, змусили йти на вигін усіх, хто в нім ще зоставався, а тоді погнали в Здолбунів, заштовхали до товарняка:
Повезли і старих, і малих
Десь в далеку таку завірюху,
Що немає відтоді про них,
То є правда, —
Ні слуху, ні духу!
Немає ні слуху, ні духу, але ж ніщо, як відомо, не зникає безслідно. Десь витають їх Голоси. «Голоси...» — багатогранний образ. Поема збудована на контрапункті. «Голоси...» звучать то в мінорному регістрі, то наближаються до реквієму, ораторії. Твір виповнюють і межова схвильованість, трагедійне відчуття межі, за якою прірва національного небуття, Апокаліпсис (це відчуття— художній нерв твору); і складні роздуми про людину, її природу, історію, її майбутнє.
Важлива ознака поеми А. Ненцінського — хронотопічна масштабність. Тут вдало поєднано елементи ретроспективної і монтажної форм композиції.
Психологічною повнотою відзначаються внутрішні монологи персонажів. У живу образну цілісність різні за змістом фрагменти поєднує специфічна розмовна інтонація, яка ще з 70-х років надає творам письменника стильового колориту, впізнаваності. Разом з тим, у давно виробленій авторській стильовій манері з’явилися нові риси. Вони — наслідок світоглядних змін. Якщо ранньому А. Ненцінському будь-яка літературна містика була чужою, то в цьому творі художній світ тримається на містичній образності.
Якщо говорити про розвиток в українській літературі останнього часу жанру філософської драматичної поеми, то серед найпомітніших її зразків цілком доречно розглядати і «Голоси з Останніх Меж» Анатолія Ненцінського.
*Ненцінський А. Й. Голоси з Останніх Меж. Поема. — Хмельницький: Видавець ФОП Цюпак А. А., 2016, 50 с., іл.
Gismeteo 
