Світ тримається на плечах Атлантів: сильних, мужніх, неперевершених. Серед них — він, Іван Іов, — людина доброти й любові, правдивості та стійкості. Сьогодні таких годі й шукати — «не той тепер Миргород, Хорол-річка не та…»
Хмельниччина дала йому вищу освіту (Кам’янець-Подільський педагогічний інститут, філологічний факультет), любов (одруження з чарівною Валентиною), друзів, пульсуюче натхнення до творчості, яке здійснило творчі задуми, — і народилися книги — «Стяг золотої гілки», «Світло рідної хати», «Книга перша», «Рукопис», «Чернетка», «Каліграфія», «Періодична система слів», «Великдень долі», «Невибране», «Словопис»; і після земного життя — п’ять: «Мене вам дав Господь», «Віск іксів», «Вічністю живемо», «Любіть мене врожаєм і землею», «Вибране».
Хмельниччина гартувала його як журналіста: працював у районних газетах (Городок, Ярмолинці). А в Хмельницькому редагував місячний вісник «Позиція». Хмельниччина окрилила його як педагога — був учителем української мови та літератури (а в чуйному ставленні до дітей його можна порівняти хіба що з Василем Сухомлинським). І саме в Хмельницькому, у Будинку освіти я вперше побачила Іова, слухала його лекції (а мова його була спокійна, негучна, тому жіночій аудиторії подобалася).
Роботи не боявся, бо ще з малих літ був привчений до праці, до чесності, до справедливості. Пройшовши важкими дитячими стежками, Іван болісно сприймав зверхність, обман, блюзнірство. Іскри чистоти правди загорілися в його сердечку ще в юному віці, коли почав пробувати віршувати. З 1966 року, коли в журнал «Піонерія» надрукував його вірш, «народився» Іов-поет. Ця магія вір-шування не залишала його вже ні на хвильку: навіть під час служби в армії відвідував літературну студію при Ужгородському університеті. Та й зі своєю майбутньою дружиною познайомився на одному зі студентських літературних вечорів.
Просто писати — це не для нього, він ловив відблиски кожної літери, складаючи їх за кольорами, щоб вийшов узор, як чарівна квіточка в калейдоскопі (пам’ятаєте з дитинства?). Така «гра слів» згодом набула певного сенсу, значимості, певної «моди». Але будь-кому це було не під силу. Дивишся — просто, навіть усміхаєшся, а спробувати так — дзуськи! В отакій «грі слів» він «подружився» з паліндромами, і з часом став майстром паліндромів. Нині в нашій країні він — один із найкращих паліндромістів світового рівня. Це — геніально! Якби давали за це звання! (Як у шахах: майстер спорту…) А тут: майстер паліндромів! Може, колись так і буде.
Окремо хочеться «зачерпнути» багатство його метафоричності. В Михайла Стельмаха метафори світлі, як весна, як сонце, і плавають у ріці-літературі, милують око, збагачують душу, окрилюють, а в Івана Іова вони — як осінь, як вітер, як сльоза — пірнають до самого морського дна, милуються підводними казковостями, заглядають у кожну мушлю, пропливають між коралами — і виринають, вдихнувши повітря і вмившись сонячними променями. Водночас — це і глибина, і краса, і неповторність!
Його можна сміливо називати поетичним імпровізатором, бо те, що вчора було відкриттям — сьогодні йому ставало звичним, простим, а він, як справжній майстер, шукав свої діаманти в буквах, звуках, знаках, навіть назвах. У таких пошуках поет «підбивав свої поетичні підківки» не простим металом, а золотом, і як результат — слова «переливалися» при читанні, а сам твір «народжувався» заново, як Венера з піни… І читач (розумний читач) вже не знає, де «найсолодше», найінтригуючіше місце в джерельно-досконалому творі!.. Звичайно, такі творіння — шедеври, а їхній творець — Справжній Майстер!
Свою сімдесяту осінь Іван Іов зустрічає, мабуть, у сузір’ї Великої Ведмедиці, тримаючи в руці Ключ до розуміння Всесвіту.
Gismeteo 
