Надрукувати
Категорія: Культура
Перегляди: 846

Так називали  друзі і навіть вороги художника УПА Ніла Хасевича, виставка робіт якого, присвячена річниці від дня його народження, експонувалася в музеї історії міста Хмельницького, за що окрема подяка директору Волинського краєзнавчого музею Анатолієві Силюку. Репродукції, подаровані волинянами, залишаться в фонді музею, тож відтепер дні, присвячені пам’яті Ніла Хасевича, проводитимуться в місті над Бугом щорічно.

Ніл Хасевич  – це не просто художник, з робіт якого весь світ довідався про УПА, не просто повстанець, який відмовився від богемного життя в Європі чи Америці (на зразок нашого покійного Василя Сліпака), щоб присвятити себе боротьбі за Україну. Він  – уособлення української душі. Гордої, непокірної і водночас – трепетно-ніжної.
 – Боротьба можлива за будь-яких умов,  – любив повторювати Ніл. Ці слова стали життєвим кредо художника, якому він залишився вірним до кінця.
  Талановитий Ніл у дитинстві втратив ліву ногу, але не впав у відчай: вирізав власноруч із дерева протез і впевнено попрямував до своєї мети. Хист до пензля і різця юного поліщука був настільки вражаючим, що його – сина «схизмата» із Дюксина Костопільської округи зарахували до Варшавської академії красних мистецтв, де він опановує графіку і живопис. Ніл Хасевич міг стати багатим, успішним і визнаним майстром. Адже його роботи виставляли в художніх салонах  Праги, Берліна, Чикаго, Лос-Анджелеса. Та прийшли криваві роки війни, які незворотно змінили подальшу долю художника. Він вступає в УПА. Перебуваючи в повстанських лавах, він бере на озброєння цигарковий папір, олівець, різець, дерево. У тісній криївці цей відчайдух розгортає справжню друкарню і майстерню.
   Його дереворити поширювалися не лише по всій Україні, але й світом. У 1951 році роботи художника  потрапили до делегатів ООН і були надруковані в альбомі «Графіка в бункерах УПА». Ця подія стала початком кінця геніального мистця. За особистим дорученням Сталіна було розроблено операцію з ліквідації Ніла Хасевича. Зрадники допомогли відшукати криївку в селі Сухівці на його рідній Рівненщині, але борець не здався живим. Яка зла гра долі: йому тоді було 47, як до того Шевченку, як пізніше Василю Стусу. У посмертній записці, цьому своєрідному «листі з вічності» до нас, сьогоднішніх українців, він, зокрема, написав слова, які повинні бути мотивацією кожного українця, повині стати нашим стержнем, спонукою не лише до праці на благо України, а й у боротьбі за неї: «…Я не можу битися зброєю з окупантом. Але я б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей у світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу, аби світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються!»
Як виявилося, б’ються і по сьогодні, причому, з тим самим ворогом, у боротьбі з яким поліг незламний Ніл. Та ми віримо, що, як любив казати Хасевич: усе буде добре. Все буде – Україна!