Надрукувати
Категорія: Культура
Перегляди: 530

Здається, зовсім нещодавно писався відгук про сьому поетичну збірку хмельничанки Неоніли Яніцької «Сонцесвіт», аж тут новий її здобуток — «Автограф вічної ріки». Книга побачила світ не так давно, у 2018-му, в одному з луцьких видавництв.

Важко і водночас легко писати про поезію Неоніли. З цією авторкою ми знайомі понад три десятки років — навчалися на суміжних курсах факультету журналістики Львівського держуніверситету, потім певний час працювали разом. Проте, перегортаючи нову поетичну збірку, ловлю себе на думці, що не знала про масштаби її творчого хисту. З кожним роком Неоніла його все більше розвиває, тому й досягла значних вершин.
Найголовніше, що характеризує поезію Н. Яніцької, на мою думку, — це багатюща палітра засобів виразності, які вона використовує, вдаючись до сугестії, тобто до нюансової тональності, зверненні до емоційної сфери. Жіноча трепетна душа у властивій лише їй манері співає й плаче, наче рветься із землі до небесної високості.
Все мине, а небесні хорали
Забожилися плакати в дощ,
Сиві хмари у небі орали,
Ідучи до неходжених прощ.

Все мине — і святе, і лукаве…
А були ж серед днів виїзні,
Празникові… Небесні хорали 
І звучать, і мовчать у мені.
Вірші Неоніли Яніцької глибоко метафоричні, подекуди з утаємниченим змістом, який дає право читачеві домислювати, та й взагалі — міркувати над рядками. Тому ця поезія, за визначенням авторки вступної статті Наталії Дзюбенко-Мейс, модернова, хоча «з глибинними витоками, чистими джерелами українського слова». Це тому, мабуть, що Неоніла вивчала те слово від початків не з книг, а від рідних людей, подолян, адже сама родом з Женишковець Віньковецького району, з багатодітної сім’ї працьовитих сільських трудівників. Віддаючи шану своїй неньці, поетеса називає маму своєю святістю, бо її ангел ще ходить по землі «І стареньким крилом обіймає — аби не спіткнулись» (вірш «Мамо, святість моя…»). В іншій поезії авторка просить матусю: «Побудьте, мамо, празником мені…» (одноіменний вірш), додаючи: «Хай Ваші, мамо, мальви, літо п’ють, Хай калатають ще у срібнодзвони…» Як тут не збагнути, що саме від найдорожчої людини — мами — Неоніла успадкувала дар помічати навколишню красу і осмислювати її. Бо ж:
Засіваються долі згори і снігами, і житом,
Ріднимося у свята, раз в рік хоч собі не чужі. («Щозими старе небо вдаряє униз головою…»)
Проте головними персонажами, якщо можна так висловитися, у збірці «Автограф вічної ріки» є не люди, а сама природа, її явища, сили, стихії. Напевно, так авторці найзручніше передавати свої думки та переживання. Приклади цьому — в багатьох-багатьох поезіях. У Неоніли «дерева мають душу, як і люди», «багряне небо ріже вени», сніг насівається «як пташка на втомлений пліт», «ніч-балерина… фуете на пальцях», «білі крихти сніжинок фарбують ворону», а сама поетеса обіцяє писати «тінями саду». Збагачені мелодійним ритмом, так і просяться рядочки у пісенний стрій. І вони в ньому не чужі, адже Н. Яніцьку знають у нас на Поділлі і за межами як авторку понад тридцяти пісень.
Сумне — веселе, чорне — біле, зима — літо… Антитези щохвилини перегукуються в збірках поетки, передаючи вічно мінливий стан душі, яка то радіє від краси Божого світу, то печалиться від недосконалостей, що творять самі люди. А ще — як не оспівати тягар отой солодкий, та надривно-важкий, свого творчого дару. Недаремно
…Просіює час
Гліфи літ — втаємничені руни,
Не клубочок розплутує нас –
Третя ночі нас ріже на струни.  («Третя ночі. Вже ранок не спить…»)
Поетеса усвідомлює своє високе покликання, вона впевнено торує шлях туди, «де душі високо, де вже немає нас — Коситься карооко прип’ятий чийсь Пегас». Але й там, на небесному Парнасі, не може інакше, як до дітей, тобто до найніжнішого, найдорожчого, ставитися до головного інструмента поетичного — слова. Тому вірш «Йду, де душі високо…» закінчується закликом: «Хойці, слова, на руці, крилонька будуть у вас».
Осмислення себе — чи не найважливіша тема в поезії. У Неоніли Яніцької вона дуже виразна, що не вірш — то розкриття цієї теми. До того ж, у своєрідній манері, не схоже на інших. Наприклад, у вірші «Собі колишній» авторка малює райдужні картини тієї дійсності, у якій перебувала, здається, ще учора в пору юності. Там «сміється день у сонця капелюсі», «вулиці блакить із незабудок», «луги дзвенять чи репетирують сонати». Але «час-перевізник ходить і мовчить», і неминуче настає день, коли все це треба ластиком стерти, бо воно вже — «на тому боці»…
Дивуєшся, які високі вали перелопачує в собі авторка «Автографу вічної ріки». Рядочок за рядочком, сторінка за сторінкою розгортається сувій неабиякої праці поетеси, яка не закопала дар творчості, а розвинула його і дарує нам, читачам. Та не хизується цим, а наче мимохідь занотовує:
У ритм снігів потрапити неважко,
Вальсуй собі на клаптику душі…
Успіхів тобі, Неоніло! Хай Небеса й надалі надихають на творчість.