Яка ж вона незвідана, українська душа. Бо звичайна на перший погляд людина раптом зможе перевернути для тебе увесь світ, відкрити очі на те, що довго залишалося «поза кадром», або ж наповнити твоє серце великою радістю…
Мабуть, і справді наші можливості дивувати, вражати, надихати — невичерпні, та «розбудити» їх у собі вдається не кожному. А Ніні Севастьяновій пощастило. Вона переконана, що ці можливості йдуть з «глибини», з коріння їхнього роду.

У невеличкому селі Мала Побіянка на Дунаєвеччині й досі збережена та доглянута хата, в якій мешкав з сім’єю Нінин прадід, а згодом і її мама. Тут певний час проживала й сама Ніна, потім сім’я перебралася до Києва.
— У селі тепер стільки покинутих хат. А мама постійно навідується, підтримує стареньку оселю. Приїздить сюди, хоч і не так часто, й моя сім’я. Сімнадцять років ніхто не живе, а хата доглянута. Мама дотримується правила: все, що перейшло нам з минулого, ми зобов’язані зберегти, — розповідає Ніна. – Мабуть, оце бережливе, навіть трепетне, ставлення до старих речей, до історії, передалося й мені.
Втім до захоплення, яке повністю заполонило її життя, прийшла не одразу, та кожен крок назустріч йому мав свою вагу і свій зміст. Ще в чотирнадцять дівчина серйозно захопилася вишиванням. Учитель трудового навчання так цікаво і нестандартно викладала предмет, що дуже скоро школярка зачарувалася «хрестиками» і «гладдю». Навіть посіла одне з призових місць в республіканській олімпіаді з трудового навчання. Тож і стала думати, як пов’язати своє доросле життя з творчістю, з народним мистецтвом.
Проте в сім’ї економістів таке прагнення не розуміли. Молодша сестра, нині аудитор в міжнародній компанії, теж була на боці «перспектив», які відкриває економічна спеціальність. І вона скорилася «сімейній раді». На щастя, в оточенні, здалося б, прагматичних людей знайшла однодумців і відчула потребу рухатися далі, до своєї мети.
Вишивання, колекціонування старих речей, довгі дні в бібліотеках, що давали змогу заглибитися у світ минувшини, народних традицій, глибока віра у Бога, її характер – все це, без сумніву, стало великою підмогою Ніні на шляху до вдосконалення та самореалізації. Її стихія — відтворення українських строїв. Непосвяченим може видатися, що таке заняття позбавлене будь-яких складнощів. Насправді все навпаки. Життя, традиції, звичаї, уподобання, особливості народу різних територій України насичені величезною кількістю нюансів, по-своєму самобутні та унікальні. «Прочитати» їх означає пізнати людей. Навіть тепер, коли можливості стали більш широкими, техніка виконання окремих видів вбрання залишається дуже складною і тривалою. До прикладу, на одяг, який задумала відтворити Ніна для своєї маленької доньки, потрачено кілька років.
— Стараюся віднайти вбрання, яке носили наші предки, і в приватних колекціях, і в музеях. Змальовую, відшиваю і вивчаю, щоб якомога повніше відтворити образ. Ось до мене потрапила сорочка кінця дев’ятнадцятого – початку двадцятого століття, до речі, з Хмельниччини. Та відтворити лише її — мало. Камізельки, свитки, спідниці, головний убір, пояс, — усе це має значення, — розповідає Ніна Севастьянова. – Коріння моє з Поділля, і цей край стане для мене подальшим етапом творчості. Проблема в тому, що на Хмельниччині майже не збереглося строїв у повному комплекті. Маю чимало друзів – дослідників, колекціонерів з Хмельниччини, з якими підтримую творчі зв’язки. Вдячна старості Малої Побіянки Василю Глупаку за надто важливі для мене історичні дані, які він зібрав. Ще один колекціонер з Дунаєвеччини, який створив музей-садибу, часто стає моїм консультантом. Я й справді маю відчути внутрішню готовність передати образ, який сповна відповідатиме своєму далекому попереднику.
Енергетика, філософський зміст і сакральні посилання, як на мене, дуже сильні у строях українців. Вірите, працюючи над ними і споглядаючи вже готові строї, я відчуваю таке тепло, яке приходить до нас усіх, мабуть, у світлий празник Воскресіння…
Яких би слів не добирали, описуючи роботи нашої землячки, відчути їх магічну силу можна лише побачивши цю красу. Не так давно в столичному музеї Лесі Українки відбулася виставка українських строїв Ніни Севастьянової. Краса, яка не лише надихає, а й змушує замислитися над тим, хто ми є.
— Знаєте, дуже важливо також, хто одягне і продемонструє вбрання, адже його треба відчути та підсилити «зміст» своїм характером.
У Національному центрі народної культури – музеї Івана Гончара — маленькі колядники, до прикладу, справно впоралися з цим завданням, завороживши публіку і голосами, й унікальним стародавнім строєм. І під час вручення Томосу дівчинка була в національному строї, що теж є результатом моїх сил і мого натхнення, — каже Ніна.
Свого часу перед нею постав складний вибір. Разом з чоловіком, як вона сама називає, — генієм ІТ-технологій, переїхали до Швеції, де йому запропонували роботу. В Андрія успішно розвивалася кар’єра, а Ніні на чужині було не затишно. Начебто подивилася країну, якій притаманний свій колорит, і виставку персональну в Стокгольмі пощастило влаштувати, на якій був присутній і наш посол у Швеції, а все не те. Не ті люди, не те середовище, де почуваєшся затишно, де розвиваєшся як особистість.
— Я наполягала, і ми повернулися. Виховуємо трьох донечок. Творю з великим задоволенням, і свою велику любов до народного, віковічного прагну передати зараз середущій Марусі. Бачу в ній цікавість до того, що давно живе в моєму серці.
Мрію про цікаві знахідки, відкриття, якими згодом поділюся з людьми. Мрію видати дитячу книжку. Подруга розповідала якось моїй дитині казку про комарика, записану в Славутському районі. І вже думаю, у які б строї його вдягнула… Щоправда, потрібно віднайти ще останні рядки цієї казки у віршах.
А взагалі у кожного з нас має бути мрія. Бо саме вона веде по життю і дає можливість відчути від того велику насолоду.

* Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно, живи позитивно» проводиться за ініціативи Українського журналістського фонду та благодійного фонду Олександра Шевченка.