Отак завжди. Бринить і бринить, то тихіше, то, наважившись, гучніше якась дивна мелодія. Часом печальна й щемка, а часом – весела й бадьора. Її важко відтворити, навіть важко визначити достеменно, у якому закапелку душі вона звучить. Але уже не уявляє життя без неї. Робить важкі буденні й набридливі справи, а на серці – cвітло, мов день на світанку народжується, і десь продовжує бриніти ота її струна. Тільки її, нікому не чутна й невидима. І ця струна кличе її до роботи. До особливого заняття, солодкого й бажаного, яке ні на що не проміняє.

Часом дзвонить: «Дізнайся, будь ласка, з якого числа працюватиме така-то виставка (як правило, народно декоративного мистецтва). Хочу приїхати, подивитися, хто щось новеньке й цікаве створив...» І збирається, їде з Віньковець до обласного центру. Додому повертається, переповнена враженнями. Емоції аж через вінця хлюпають. А в сумці обов’язково книги, роздруківки, листівки – усе про рукоділля. І, звісно ж, матеріали різноманітні для майбутніх виробів.
Євдокія Степанівна Заєць за фахом зовсім не майстер народної творчості, не мистецтвознавець. Її основна професія далека від мистецтва – свого часу закінчила Львівський торгово-економічний інститут. А потреба творити народилася, певно, разом з нею. А ще мама, Поліна Адамівна, дуже гарно вишивала і плела гачком – як не ввібрати у себе цю любов?! І так само, коли ще малою їздила з батьком на його малу батьківщину на Івано-Франківщині, буквально розчинялася у візерунках. Тому, власне, й почала з вишивання рушників. Напрацюється за день, а ввечері нема кращого відпочинку, ніж за вишивання сісти. І руки тоді не терпнуть навіть, й очі не болять – бо справу, любу серцю, робить.
Взагалі ж, Євдокія Степанівна своїми майстровитими руками (нині це називається  handmade) робить багато чого – і солодкі букети, і топіарії (дерева щастя), і ляльки-мотанки, і різдвяні та пасхальні обереги. Та найбільше їй подобається ляльки-мотанки творити та дерева щастя.
І ніби й за однаковою схемою ляльки робиш, усе вже звичне й усталене, але щоразу залишається у ляльці часточка її душі, і саме тому здається, що кожна лялька її жива й багато чого знає...
Дерева щастя – це настрій. Яскравий, свіжий, щоразу новий. Шиються з атласу трояндочки, прикрашається ними куля, робиться стовбур, готується основа – горщик. Усе, рости, деревце, на щастя усім!
Зрештою, топіарії можна виготовляти з усіх підручних матеріалів, каже майстриня. Й атласні стрічки підійдуть, й кавові зерна, й кольоровий папір, серветки, шишки, мушлі, декоративні камінці.
Побільше фантазії і гарних думок, тоді деревце дійсно приноситиме щастя.
Щаслива й сама Євдокія Степанівна. Як вона каже, багата дітьми, багата сім‘єю. Дуже тішить її те, що донечка Оля нині так само майстерно вміє плести гачком, як і її покійна бабуся. А десятирічна онука Полінка теж пробує щось плести, поки що з бісеру. Пильно приглядається до бабусиних рук, намагається повторити її рухи.
Євдокію Степанівну часто запрошують брати участь у виставках народної творчості. Вона охоче погоджується – цікаво і свої вироби показати, і ще цікавіше подивитися на роботи інших. Це є потужним стимулом до творчості.
Знов і знов швидко робить буденну роботу, нетерпляче очікуючи моменту, коли, нарешті, зможе взятися до улюбленої справи. Тоді й настає момент щастя. А в душі – чуєте? – продовжує бриніти...