Останнім часом люблю анекдот: «Тату, я закохана, ми познайомились з Артуром ще в Контакті, були довго друзями на Facebook, мали багато дискусій на What’s App, а тепер він освідчився мені в Skype. — Доню, в такому випадку візьміть шлюб в Twitter, весілля зробіть в Instagram, дітей купіть на eBay, a як він тобі набридне за пару років, вистав його на OLX».

Зареєструвавшись у тій чи іншій соцмережі, створивши там сторінку, чимало співгромадян, в першу чергу, прагнуть ідеальності: виставляють далекі від реальності фото, поширюють гарні цитати, вислови, картинки, відомих людей додають у друзі. Комікси з цього приводу в тих же спільнотах висміюють надуту значимість: брудна газова плита, немиті вікна, порозкидані речі, зате на першому плані — неймовірна красуня з досконалим макіяжем чи красень з гарним торсом. Видавати мрію за реальність — аж ніяк не злочин. Та я зараз про елементарну охайність.
Сюди ж віднесемо й тотальну безграмотність, яка відштовхує. Погодьтеся, писати речення й примудритися в п’яти словах зробити шість помилок — треба бути мастаком. Тут ми демонструємо не лише неграмотність, а й лінь перевірити те чи інше слово, нехай у тому ж таки Інтернеті… Заростає бур’яном мова. А ми не прополюємо. Це не соцмережі тому причиною, скажете ви, вони лише оголюють дійсність. Заперечу: не поглинали б увесь час соцмережі, вистачило б його на книжку. А так… А ви спитайте будь-якого бібліотекаря, хто і скільки читає. А ви спитайте у продавця в «Книжковому світі», скільки книг продається за тиждень. А ви похваліться, скільки книжкових магазинів є у вашому райцентрі, в обласному центрі.
Та у нас на морських узбережжях в пік відпочинку кожні п’ятдесят метрів, без перебільшення, ятки зі слабоалкоголкою і напоями міцнішими, чіпсами, зернятами, скрізь вай-фай, завдяки якому ми фотографуємо сміття на тих же узбережжях, у парках, посадках, біля лавочок і виставляємо у соцмережі з обурливими підписами на кшталт «Куди влада дивиться?», «У працівників ЖЕКу тривала відпустка»… А хто ж те сміття кидає, якщо всі невинні лише фотографують?
Далі — багатьом юним і дітворі легше спілкуватися віртуально, смайлами, малюнками, карикатурами… І навіть при зустрічі, реальній, вони беземоційно (хіба смайли ті імітують сльози, злість чи посмішку) «розмовляють» за допомогою телефонів. Отже, живе спілкування повністю витісняється. Ба, навіть у родинах. На цю тему теж є анекдот: «Вчора ввечері відключили Інтернет, то поспілкувався з дружиною. Розумна, виявляється, жінка».
Скрізь, у всіх спільнотах, створені телефонні групи: вайбер, телеграм і т. д. Замість частих, до прикладу, батьківських зборів, у групі «Батьки такого-то класу» обговорюються усі питання. Там нерідко бувають такі перли, такі погрози класному керівнику, дирекції школи, педколективу і навіть іншим батькам, що волосся дибки стає. І Міністерством освіти лякають, і права свого чада «назубок» знають, обов’язків, щоправда, ні у того чада, ні у батьків нема. І помилок, повторюся, у тих злісних посиланнях — як маком всіяно. А от на батьківські збори реальні вони чомусь не йдуть. Мені здається, що їм імпонує ота віртуальність, де, на їхню думку, вони всесильні і аж надто правильні, у них варто вчитися.
Є такі групи у багатьох багатоповерхівках, ОСББ… В одному з них трапився випадок (яких, до слова, мільйон). Якогось надто морозного дня, після ожеледиці увечері, а в’їзд до будинку аж надто крутий, ніяк під гору не могла виїхати машина, яка привезла до магазину, що розташований у цій багатоповерхівці, хліб. Водій і менеджер хлібопідприємства усіляко намагалися розв’язати проблему. Уже й лопатою сніг відкидали, і піском підсипали, і на куртках лежали, щоб під машину зручно дістатися… А молоді чоловіки, мешканці будинку, навперебій фотографували, знімали це на відео, виставляли у групи і соцмережі з обурливими написами: «Куди дивиться ОСББ?», «Чому мало піску?», «За що отримує гроші двірник?», «Чому ще й досі не розчищено, якщо вже аж восьма ранку, а цілу ніч падав сніг».
Знаєте, чоловіки дещо старшого покоління не на телефони знімали подібні прикрі ситуації, а бралися до лопат, піску, штовхали застряглі у сніговій пастці машини…