Друк
Категорія: Культура
Перегляди: 95

Старенький срібний Doxa, 1905 року випуску, він досі безперебійно йде, з кожною секундою віддаляючи від пекельного того страхіття, що довелося пережити всій родині репресованого «куркуля». Казимир Флоріанович Ружицький з Бережанки (тоді Війтовець Чорноострівського району Кам’янець-Подільського повіту) встиг фатального  30 грудня 1937-го, як везли його до в’язниці, віддати годинник своїй сестрі (впросився, аби на хвильку до неї пустили попрощатися).

…А за п’ять днів його розстріляли
82-річний Альфред Казимирович Ружицький приніс до редакції батьків годинник – найдорожчу свою реліквію, фото в альбомі та грубий зошит, до якого впродовж десятиліть, невтомно шукаючи по архівах і відповідних установах, старанно записував матеріали справ, покази свідків і самих обвинувачуваних, довідки про реабілітацію батька, дядька… А ще найнестерпнішим спогадом про батька є будівля у рідному селі, яка чимало літ слугувала школою і яку все життя Альфреду, як непослушному хлопчаку, кортіло підірвати чи підпалити.
«Батько був знаним на всеньку округу ковалем, мав свою кузню, з світання до смерку тяжко працював, – розповідає Альфред Казимирович. – У 1925-му він збудував хату, велику, 12 на 16, під цинковою бляхою. Під час колективізації хату забрали під школу. Відібрали кузню, весь реманент, все нажите-зароблене впродовж років тяжкими мозолями. Батько з мамою пішли до колгоспу. Втім він все одно залишився владі неугодний – куркуль. Тож перейшов працювати у Гречани, в залізничне депо ковалем. Суботнього грудневого вечора дорогою додому його схопили. Впросився лиш на хвилинку вступити до сестри, яка при трасі жила, передав їй годинник, попрощався, просив, аби та дружині його з дітками допомогла. Шестеро нас було. Мені, наймолодшому, - п’ять місяців. Сестра моя старша, Геня, дізнавшись лиху звістку того ж вечора побігла до Чорного Острова з батьком побачитися. Чи то її допитувати стали, чи налякали чим, та довелося їй без верхнього одягу, босій звідти втікати. Померла вона за кілька днів від запалення мозку. Батька за п’ять днів розстріляли. Двоє братиків, п’ятикласник і шестикласник, померли навесні від дизентерії, ще одна сестричка – влітку. Залишилася мама зі мною і старшим братом, 1921 року народження. Та ми – родина ворога народу і нас, зрозуміло, вислали – на Полтавщину».
«Забрали хату – не треба й грошей»
Коли дозволили повертатися до рідних домівок репресованим, Фелікса Флоріанівна з маленьким Альфредом (старший син у тітки був, на батьківщині) зібралися в дорогу. Важко вона далася: кілька метрів тендітна жінка тлумак пронесе, поставить, тоді – дитину, далі – навпаки, а шлях неблизький. Та ще й ледь у жомовій ямі не втопилися – добре, що сторож врятував. До села спершу боялася потикатися, тож у Хмельницькому в родичів деякий час жила. Коли набралася рішучості, відчинила кімнатку, що з одного боку школи родині розстріляного коваля все ж залишили, найактивніші прийшли виселяти. Жінка вхопила сокиру й вигукнула: «Підходьте, мені вже втрачати нічого!». Розійшлися.
«Я додому до школи ходив, – з невимовною гіркотою констатує чоловік. – Вчився гарно, понад усе любив математику».
…Після закінчення Кам’янець-Подільського сільськогосподарського вишу, здібного, перспективного юнака Альфреда Ружицького, призначили головним агрономом Заліщицького району, що на Тернопільщині. Гарну кар’єру пророкувало високопрофесійному фахівцю тамтешнє керівництво, проте захворіла ненька. За нею потрібно було доглядати, а в брата своя сім’я. Тож повернувся додому, влаштувався в обком комсомолу. Згодом в обласному управлінні сільського господарства трудився, далі були аспірантура, облвиконком, обіймав посаду головного агронома в колгоспі імені Щорса, багато років трудився головним агрономом в об’єднанні «Хмельницькплодоовочпром», звідти у 2000-му на пенсію вийшов.
«…У 1963 році померла ненька, – змахує непрохану сльозу Альфред Казимирович. – Я її поховав і до хати більше не зайшов. Не зміг. Боліло. І досі болить. Ту будівлю нині сільська рада продала комусь. У тому ж році реабілітували і батька. Викликали мене до сільради, вручили довідку і сказали, що все ліквідоване, а в них список відібраного ж був (все-все там), оцінили у 121 карбованець. «Забрали хату, не треба й грошей», – сказав я їм. Проте старий бухгалтер-добряк силоміць встромив мені ті папірці. На один капець вистачило».
«Хтось із вас помре через п’ять літ»
Помираючи, ненька сказала синам: «Погане в мене передчуття – хтось із вас помре через п’ять літ». Як у воду дивилася. Страшна ДТП забрала найріднішу людину. «Брат розбився. Мотоциклом їхав. Травми виявилися несумісними з життям, – сльози вкотре застилають очі мужнього чоловіка. – Мотоцикл на мені зареєстрований. Шваґер брата в органах працював, він вирішив продати мотоцикл. У нас з ним погані стосунки були. Я, звісно, не погодився – транспорт ж бо мій. Але і їздити на нім після аварії не міг. Тож вирішив продати сам. Родич прислав своїх людей. Державна ціна мотоцикла була 960 карбованців, я за 1100 продав. Пришили спекуляцію. В ранзі понизили. З партії виключити хотіли – не проголосували, хоч чотири рази питання виносили. Тож впаяли сувору догану. Аж у Верховну Раду їздив, аби анулювали її. Почули».
Така любов буває раз в ніколи
25 років прожив Альфред Казимирович з коханою дружиною Тамарою Борисівною. Як він її кохав! «Справжня любов трапляється лише єдиний раз, більше так полюбити не зможеш, – переконаний чоловік. – Моя кохана була дуже гарною, доброю, щирою, прекрасною господинею, найкращою дружиною і мамою. Хворіла вона. Я скрізь побував з нею, в усі двері стукав, і до Львова літаком доправляв, і до Шалімова возив… У 1994 році її не стало. Роки минули, а я все не забуду. Уже понад двадцять років живу з іншою жінкою: прекрасною, доброю, чуйною, господинею, я поважаю і ціную її, проте Тамару відпустити із серця не можу. Діти другої дружини, Юлії Іванівни, які стали мені рідними, подарували нам онуків, тож є ким радіти і гордитися. Усі приїздять у гості. Маємо дачу, пораємося там, коли сезон…».
…А довгими зимовими вечорами Альфред Казимирович читає. Любить і «Подільські вісті», передплачує їх уже більш як півстоліття. Навіть має підшивку за багато-багато років. Інколи приносить нам раритетні пожовклі сторінки. І так відрадно, що маємо таких ось читачів.
…А стрілки старого годинника біжать, не озираючись, вперед, невтомно вписуючи сторінки до книги життя репресованої родини і її нащадків. І стільки болю між тими поділками секунд, хвилин, років, часів – надміру вже, тому йому, годиннику, пора вести відлік радісних і щасливих миттєвостей ще багатьох поколінь репресованого коваля.