До секретаріату «Подільських вістей» Микола Федунець заходив досить часто. Цікавився, що плануємо опублікувати в найближчій літературній сторінці «Поезія. Проза», радив звернути увагу на доробок того чи іншого автора. Почувши його голос, сходилися колеги з інших кабінетів, добре знаючи, що ті відвідини закінчаться якимось новим анекдотом, дотепом чи смішною бувальщиною.
Напередодні дня святого Миколая він зайшов до мене і поклав на робочий стіл якийсь конверт. Побачивши, який Микола напрочуд серйозний, чекаю, що скаже.
– Я б хотів, щоб ми з тобою зробили ось цю мою книжку. Тут вже є частина матеріалів. Ти не поспішай, а я тебе не підганятиму. Якісь вірші ще додам, якісь зніму. Словом, ти починай працювати, а як виникатимуть питання, телефонуй. Домовилися?
Я погодився, бо то вже була не перша його книжка, яку ми разом готували до друку. Працювалося з ним легко і приємно, адже він свого часу також спробував секретарського хліба, тому у питаннях верстки був добре обізнаний. Не доводилося його у чомусь переконувати чи щось пояснювати – суть він уловлював, як кажуть, з півслова.
Під кінець робочого дня, коли випала вільна хвилина, розкрив конверт і взявся переглядати його вміст. Книжку він назвав «Змога» і мала вона підзаголовок «Поезія. Проза». Читаю помережані поетичними рядками аркуші й упізнаю деякі вірші, опубліковані раніше. Але одразу ж натрапляю і на нові поезії. Видно, писалися вони в різні роки, бо навіть колір і якість паперу відрізняється. Та й написані і вже надруковані також часто поправлені його рукою. Тут і диптих «Вдови» з такою простою, на перший погляд, але проникливою кінцівкою:
Мовчки входять у річку вдови –
Сміху мало, розмови – рідко…
Мабуть, так у час вечоровий
Тихо йшли
Їх мужі
У розвідку…
І вірш про Миколайове диво «19 грудня, сніг» із двома рядочками, які так природно поетизують і сніг, і снігопад, і зиму:
Тепер от летить – сам на себе,
Скиртує себе на собі.
Непомітно поринувши в Миколин поетичний світ, уже свідомо шукаю його вірш «На сільському кладовищі», кілька рядків з якого колись процитував братові Василеві на проводах у моїх Щурівчиках. З тих пір він їх згадує щоразу, коли приїжджає поклонитися дорогим могилам:
Обізветься зозуля… Він же
Низько вклониться цій землі.
Тут у нього знайомих більше,
Ніж лишилося у селі.
Того ж вечора створив стиль нової книжки, враховуючи всі побажання автора, викладені в окремій записці, і взявся за верстку. А обсяг книжки мав бути за попередніми підрахунками досить солідний – 400 сторінок! І вже наступного дня зателефонував Миколі й поділився своїми думками щодо верстки. Він подивувався, що я так оперативно узявся до роботи, але знову повторив: «Ти не поспішай…»
Я й не поспішав… Ех, знати б тоді, що йому відміряно лише кілька місяців. А їх було б цілком достатньо, аби книжка побачила світ…
Gismeteo 
