Ці слова, взяті з одного із віршів поетеси Неоніли Яніцької, стали відправною точкою відгуку одного з наших дописувачів – Броніслава Сохацького зі Львова. Викладач Львівського державного університету ім. І. Франка з хвилюванням пише про поезію Н. Яніцької, зокрема про її збірку «Автограф вічної ріки».

Йому імпонує те, що поетеса вболіває за долю народну, присвячує стражденній неньці-Україні багато творів – з любов’ю, болем і співчуттям. Тут і про голодомор, і про людей похилого віку, і про Революцію гідності, й зрештою, про горезвісну сучасну бійню на сході. Броніслав Миколайович пише: «Щиро бажає патріотка воїнам живими повернутися з пекла – війни до рідних, коханих дівчат – «незрівняних руж». Вони на них з величезним нетерпінням чекають: «Хлопчику, воїне, муже! – звертається письменниця до захисників Батьківщини, ти повертайся – і все!» – читаємо у вірші «Хустка квітчаста – на щастя». Неоніла Олександрівна закликає полум’яним словом молитися за полеглих учасників Революції, що віддали за нас, нині сущих, безцінний дар – власне життя».
Наш дописувач відгукується і про тематично інші твори Неоніли Яніцької. «В художніх образах «любов та природа» авторкою закодоване значне чуттєво-смислове, морально-естетичне навантаження. Виокремлюється любов до Бога, батьків до своїх дітей, любов подружніх пар… Благає Ангела, аби той продовжив якнайдовше життя її рідненькій нені. Є у збірці протест проти байдужості, черствості з боку дітей, онуків до своїх престарілих родичів…» Далі цитуються вірші, які сколихнули душу читача. А таких багато. І тому Броніслав Сохацький детально характеризує збірку «Автограф вічної ріки» – поезії про кохання, про світлі християнські цінності, про пороки суспільства, про долю митця, поета в ньому… Чи не найвдаліші – «персонажі з розмаїтої, колоритної, барвистої лірики – їх у збірці прижилось понад півсотні. Для авторки природа – це, насамперед життєве лоно, дароване Творцем землянам. А по-друге, воно є тим безпосереднім ареалом, що викликає в ній душевне, творче піднесення, підказує ідеї, теми, сюжети її багатьом віршам, – пише Броніслав Миколайович. – «Зима не спитає…», «Всі весни – пересіяні світи…», «Пелюстки на хустоньку тернову». Приємно їй бувати серед «квітів на причілку біля хати…, відчувати подих вітерця. Тиша налаштовує її душу «на голоси» – творчий, поетичний лад, від яких у неї прибувають нові сили. Вона хоче цю тишу розлити у «келихи днів». В усьому поетеса вбачає «Господню красу», – робить висновок доктор філософії Броніслав Сохацький.
***
Тесалась колиска останнім із роду громів:
Це дерево винне хоча б вже тому, що високе.
Розчісує хмари – цирульник би так не зумів,
Тре сонячне око.
А нині за літом пустилось у саму грозу,
І сипало листям по сліду, по сліду, по сліду…
Тесалась колиска на першу вогненну сльозу,
Яку не об’їду.
***
Той крок до зими – неминучий, як древнє закляття,
Лишаєш себе в цій богами забутій порі.
І похапцем зорі вкидаєш в осіннє багаття,
І грієшся вітром, що мерзне отам, на горі.

Візьмеш із собою святе, найдорожче, найкраще:
Дощі срібноокі, котрих вже нікому не жаль,
Старі фотокартки, дарований осінню плащик, –
Нестимеш у серці, як струни останні скрипаль.

За крок до зими вже ніхто не турбується гримом –
Пошвидше б на чорне упали спасенні сніги…
Зажуриться небо птахами, завіями, димом, –
А в тебе лиш сни забере – за осінні борги.