Надрукувати
Категорія: Культура
Перегляди: 818

Аплодисменти не вщухали, сльози не знали стримку. І якось по-особливому гордо  й так патріотично рішуче звучав на завершення прем’єри  Славень України: не лише зі сцени – співав увесь зал. І плакав увесь зал. Навіть найсильніші, найчерствіші, ті, хто, здавалося б, вміє керувати емоціями. А потім довго ніхто не розходився: ні актори, ні глядачі… 

Неймовірно потужний проект «Монологи війни. Жінки» у День Героїв Небесної Сотні зібрав в обласному академічному музично-драматичному театрі імені М. Старицького абсолютний аншлаг. Цей мистецько-реабілітаційний захід став продовженням минулорічних «Монологів війни» (тоді про пережите-звідане-зболене розповідали мужні воїни, чоловіки). Нинішнє театралізоване драматичне дійство показало увесь трагізм війни і її страшезні наслідки крізь призму ніжної і водночас такої мужньої жіночої душі (автор ідеї і режисер-постановник – Володимир Павловський, режисерка по роботі з жінками – Наталя Паляниця). Як воно: бути в самому горнилі війни, втратити найдорожче і найцінніше, знайти у собі сили не зламатися і, щодалі гартуючись труднощами, продовжувати робити все можливе й неможливе, аби наблизити таку жадану Перемогу, розказали учасниці проекту – прості подільські Берегині, з яких непомірно високу плату стягнула війна, яким небайдуже вкраїнське завтра.
Оксана Анодіна, ветеранка ЗСУ, учасниця АТО і ООС. Позивний «Мама» їй «дали» ще в перший вихід у зону АТО. Тоді мала у підпорядкуванні 44 військовослужбовці, і лише кілька – ровесники чи старші, решта – годяться в діти. Вона була хлопцям командиром, побратимом, сестрою, мамою. Зі сльозами на очах жінка розповідала про тих своїх дітей-побратимів, про тих юних хлопчиків, про їхні сміливість і порядність, про справжню мужність. А ще – про діток маленьких, адже наші військові брали шефство над дитячими садочками, про те, як вона, Миколаївна, одягала костюм Миколая й йшла до малечі з мішком подарунків. А ще про людське в нелюдських умовах: «Наряди, дзвінки, рутина, – пригадує, аж раптом вбігає боєць і просить бігом бігти на кухню, там, мовляв, таке сталося. Вбігаю: хлопці вітають із Восьмим березня. Знайшли квіти, шоколад, шампанське. А я й забула, що свято. А ще у мене там був найкращий день народження: прокидаюся, виходжу на вулицю, а там тюльпани – у відрах, каструлях, банках, весь посуд ними зайнятий…». От нащо цим юним романтикам війна?
Ольга Саліпа, поетеса, дружина загиблого під час російсько-української війни офіцера та Почесного громадянина міста Хмельницького Сергія Саліпи, зізналася, що найважче було сказати синам-близнятам, що тата уже немає. Жінка вийшла на сцену з власноруч вишитим рушником (які ж гарні на ньому буяють троянди), який почала вишивати одразу, як стали з Сергієм зустрічатися. Вони познайомилися ще студентами, Оля вчилася у педагогічному виші, Сергій – у військовому. Разом грали у театрі. Він – царя, вона – царицю. Як вони кохали! Мріяли про власне царство. А якщо якась траплялася розлука, неодмінно писали одне одному листи. Вони зараз – найдорожча реліквія. «Як Сергій пішов на війну, нашим дітям ще й шести не було. Уже п’ять з половиною років, як його нема. Коли діти пішли в перший клас, повернулися, сповнені гордості: «Мамо, перший урок був присвячений Героям. Нам розповідали про нашого тата». Вони постійно згадують батька, бо з ним асоціюється затишок, бо він був справжній, мужній, добрий, найкращий і так їх любив…
Наталія Баран, мати загиблого лейтенанта Максима Яровця, розповіла, як раділи появі синочка, як тішилися його успіхам, здобуткам. Мрії з дитинства – стати військовим – не перечили. Максим був наймолодшим командиром роти глибинної розвідки. Удвічі старші чоловіки з глибокою повагою казали на нього «Санич». З війни від дзвонив сам. Завжди переконував, що все добре, і запевняв, що навіть не стріляють. А ще просив не плакати, мовляв, така у нього робота. Максим підірвався на міні 5 жовтня 2016-го. «Як не вистачає його обіймів, його спонтанного завжди «Мамуля, я тебе люблю», – сльози стали вічними супутниками цієї напрочуд мужньої жінки. – …А шафа сина досі не розібрана… А ось це, – мати міцно притискає до обличчя, – його улюблений светр. Він і досі пахне сином».
У Анни Побережняк, матері чотирьох дітей, війна забрала старшого брата Олександра Яроцького. «Він був всього на два роки старший, – розповідає Анна, – але казав на мене «доця», я називала його мамою. Він і справді мене всьому навчив: і куховарити, й рибалити, і навіть сіно косити… Сашко пішов на війну добровольцем, пройшов Дебальцеве, Іловайський котел. Коли приходив на реабілітацію додому, нічого не розповідав, щоб не переживали, а по ночах зривався, йшов у бій, кричав: «У бліндажі». На запитання, як же там, відповідав скупо: «Там війна. Не вистачає волонтерів». За два дні до загибелі Сашко подзвонив сестрі, запитав, чи все добре, сказав, що дуже любить. Коли його не стало, Анна з мамою поїхали з волонтерами на схід. «Вдома, переглядаючи фото, – змахує підступні сльози, – я побачила позаду себе напівпрозорий образ бійця. Це Сашко. Він поряд. Завжди».
Леся Стебло, волонтерка, громадська діячка, пригадала Павлопіль, як у 2017-ім їздили з волонтерським десантом на Різдво до хлопців з колядками, подарунками. Як їхали без світла на дальні позиції, як колядували в окопах. З пам’яті не йдуть очі захисників, сповнені сліз. А якось жінка-кулеметниця попросила навчити її зав’язувати вкраїнську хустку так, як у Лесі. Бо жінка – вона й на війні жінка.
Про зцілюючу силу вкраїнської пісні на фронті, в шпиталях розповіла Марина Українець, співачка та волонтерка мистецької сотні «Гайдамаки». Марина з болем у душі пригадала чимало щемливих моментів, про поїздки на схід, про пісні і подарунки, про те, як їх там чекали, чекають, не лише військові, а й тамтешні мешканці. Про жінку із промзони, яка одна не виїхала зі свого населеного пункту, не полишила домівки. Про те, як заїжджали до неї у гості, як одного разу та попросила привезти вишиванку, на запитання, куди ж ходитиме у ній, рішуче відповіла: «Бодай по воду до криниці. Нехай всі знають, що тут – Україна!». Про церкву з бурштину, довкруж якої все вигоріло, розлетілося вдрузки, а вона вціліла. Співачка пригадала, як зцілювали вкраїнською піснею бійців у шпиталі, і мама зовсім юного хлопчини, який чекав на операцію, попросила дівчат заспівати її сину. «Він так слухав, – плаче Марина, – а ми, щоб не заплакати, щоб підтримати, хоч розуміємо, що це дурниця, запитуємо, чи заспівати ще: «Дякую, дівчатка, але мене так болить». Не могла стримати сліз дівчина, і згадуючи героя Дмитра Годзенка, на прізвисько Годзила. Головний сержант 57 бригади 17 батальйону під час однієї з зустрічей переконував волонтерів не боятися куль, казав: «Якщо ви її чуєте, то це не ваша куля». А за тиждень після цього Діма кулі не почув… На вкраїнському двоколорі, що винесла на сцену Марина, підписи бійців і їхні заклики вірити в Перемогу. Багатьох з них уже немає в живих…
Театралізовані постановки, пісні, приурочені матерям, дітям, дружинам, сестрам, яких осиротила війна, так сильно проймали болем, викликаючи ще лютішу ненависть до ворога, підсилюючи ще дужче дух патріотизму. Це направду такий надпотужний проект, який неможливо описати, його треба лише побачити, лише відчути. Саме тому він, організований за підтримки міського голови Олександра Симчишина, стане постійним, як один із механізмів реабілітації.
Аби «Монологи війни. Жінки» назавжди закарбувалися у душах і серцях глядачів, постаралися також вокалісти Хмельницького муніципального естрадно-духового оркестру, учасники театру-студії «Без меж» Хмельницького центру національного виховання учнівської молоді, студенти Хмельницького музичного коледжу ім. В. Заремби, гуманітарно-педагогічної академії, волонтер Артем Харченко, школа бойового гопака імені Б. Хмельницького, учні шкіл міста.
«Сьогодні плакав весь зал, дякуючи організаторам і учасникам заходу, – сказав міський голова Олександр Симчишин. – Сьогодні я зрозумів, що сльози бувають і в сильних чоловіків. Але чоловічої сльози замало. Ти завжди маєш знаходити в собі сили, енергію, аби в пам’ять усіх наших хлопців, які загинули, будувати ту державу, за яку вони віддали власне життя».