Всі спогади з дитинства назавжди залишаються з нами, бо світ міняється, змінюються і люди, тож і традиції приходять нові на зміну давніх. І лишень деінде знаходимо їхнє відродження в руках українських умільців, які намагаються все-таки зберегти автентичність нашого народу та передати наступникам. Адже маємо цінувати свій рід, свій дім, свої звичаї, духовні надбання, які дають нам наснагу й особливу силу. Бо сила роду закодована в усіх давніх традиціях, що передавалися з діда-прадіда нам у спадок.

Згадую, як ще зовсім малою з дитячою цікавістю спостерігала за тим, як бабуся готувалася до Великодня – пекла паску, начиняла ковбаску, варила кілька десятків яєць на крашанки і писанки. Обов’язково поралася на кухні біля печі в чистому й охайному одязі, в білій хустинці та фартусі. Дідусь мав розпалити піч так, щоб пасочки вдалися – не запалися й не підгоріли. Нам же з сестрами Ольгою і Наталкою доручала дрібні завдання – щось принести, подати та найголовніше – зберігати таку тишу, «щоб було чути, як дихає тісто», – казала бабуся Віра. Та ми й не галасували, бо знали, що на нас неабияка відповідальність лежить. Завжди слідкували з особливою пильністю за рухами бабусі, вона тихенько щось шепотіла й посміхалася щоразу, поглядаючи на нас. Це вже потім ми зрозуміли, що вона молилася, просила Божої ласки й благословення.
Та найбільше чекали ми Страсної п’ятниці, коли бабуся покличе розписувати писанки, варити цибулиння, терти червоний буряк на крашанки, це вже була наша з сестрами робота. Завжди під час приготувань вона розповідала нам про цей день, про Ісуса Христа, про його страждання заради кожного з нас і наголошувала нам, малим, про це пам’ятати. «Кожне яєчко, як те дитятко, обережно кладіть на рушничок, – казала бабця. – Інакше, навіщо робота абияк, адже все робитиметься легше, якщо з душею, молитвою і в спокої». Кожна з нас сідала на табуретку навколо невеличкого столика, на якому лежали в металевій мисці яєчка, й запалювали товсту воскову свічку. Ми брали в руки дерев’яні писачки з гострим наконечником для розпису-малювання, мені – найменшій діставався писачок із більшим наконечником, який використовувався для значно товстіших ліній і елементів малюнка, а сестрам, які мали більший досвід, – значно тон-
ші. Бабуся пояснювала, що ця робота вимагає неабиякої терплячості та зосередженості, тому, затамувавши подих, схилившись над свічкою, тихцем виводили свої орнаменти. Ми знали, що виготовляли своєрідні обереги для дому, для рідних, і як же приємно було чути компліменти від них за святковим столом. Ми радо допомагали бабусі накривати на стіл, що стояв у центрі великої кімнати. Пахло смаколиками й домашнім затишком, усі рідні були поряд.
Спогади дійсно мають велику силу, насамперед повертати нас у ті часи, коли ми були щасливі, чули голоси рідних нам людей…
Нині піч вже давно ніхто не розпалює й запаху воску немає – лише в тиші стіни, як мовчазні свідки, тримають спогади дитинства… Вже немає дідуся, немає тата і його брата, та й бабуся вже кілька років, як не підводиться на ноги. Тепер же, затискаючи в руці крашанку, вона лише тихо плаче за синами, за чоловіком і молиться за нас. А як інакше – у кожного свій хрест…