У кожного народу свої історичні, національні цінності, святині. Та найбільшою цінністю, без якої не можуть існувати нація, держава, є мова. Тому цілком зрозуміло, що, виборюючи й утверджуючи нашу незалежність, маємо передусім дбати про те, без чого неможливо навіть уявити функціонування незалежної, суверенної держави, якою прагнемо бачити Україну, в якій мріємо жити. Маємо всією громадою дбати, піклуватись, берегти рідну українську мову — найбільше багатство нашого народу. Саме про це наша розмова з письменником, публіцистом, лауреатом багатьох престижних відзнак Мар’яном КРАСУЦЬКИМ.
— Мар’яне Івановичу, вашому перу належить чимало творів, публіцистичних статей, присвячених популяризації, пропаганді, якщо можна так висловитись, української мови, захисту її від посягань деяких недолугих українофобів, котрі намагались і намагаються применшувати її місце й значення як мови державної, пріоритетної у житті суспільства, народу. Що можете сказати про це зараз? Чи такою ж актуальною проблема української мови у нашій незалежній державі є і нині?
— Кожна держава, народ кожен повинен володіти таким, я б сказав, невід’ємним атрибутом, як мова. І мова та має бути державною. Як інакше? Це аксіома, яка не потребує доведень. До речі, щодо державності української мови, її місця й ролі у боротьбі за незалежність, суверенітет України переконливо висловився (і неодноразово!) визначний вчений-мовознавець, політичний і релігійний діяч, професор Іван Огієнко — фундатор і перший ректор Кам’янець-Подільського національного університету, чиє ім’я носить цей один з найбільших в Україні вишів, столітній ювілей якого відзначили у позаминулому році.У своїх, нині відомих усьому світові мовознавчих працях, професор Огієнко наголошував: «Мова — душа народу. Без мови не може бути держави, нації».
Цій проблематиці присвятили свої праці й десятки визначних українських вчених, науковців. Подібну позицію відстоювали і відстоюють політики, народні депутати. Звісно, у нашому суспільстві нині багато невідкладних проблем, особливо з пов’язаними з останніми коронавірусними подіями, які потребують першочергового розв’язання. Мовна проблема — одна з найважливіших. Вона має бути розв’язана попри всі труднощі й негаразди. Та й врешті-решт про які труднощі йдеться? Кожен українець повинен усвідомлювати, що українська мова — державна мова. Тому потрібно все зробити для її безперешкодного функціонування, подальшого розвитку і розквіту.
«Плекаймо рідну мову», — закликав нас незабутній Максим Рильський. Він образно порівнював її з виноградною лозою, котрій так необхідні турбота і любов…
— Відомо, що свою юність ви провели на Донбасі, там і зробили перші кроки у літературі. А Донбас — регіон російськомовний…
— Не стільки російськомовний, як зросійщений. Так склалося історично. Проте живуть там і тоді, в пору моєї юності, жили чимало українців, котрі своєю рідною вважали і вважають українську мову. Українською пишуть і більшість моїх колег-письменників з Донеччини, Луганщини…
— За роки перебування на Донбасі не забули українську? Якою мовою були ваші перші літературні твори, журналістські публікації?
— Мову я не забув. Як можна забути мову батьків? Те, що ти увібрав у себе з раннього дитинства з молоком матері, що завжди з тобою у думах, мріях? Писав і українською, і російською. Мої перші проби пера були написані російською і видрукувані в російськомовних часописах, їх небагато. Серед книг, які з’явилися згодом, значно пізніше — лише дві російською. Хоча яке то має значення? Автор може творити будь-якою мовою. І ніхто не має права перешкодити йому при цьому шанувати мову державну, підтримувати її, дбати про її розвиток і авторитет.
А ось свої журналістські «проби пера» я писав російською. Місцеві газети на Донеччині у той час (за винятком єдиної «Радянська Донеччина») виходили на російській. Так що довелося змиритися. Та згодом, залишивши Донбас, я, так би мовити, надолужив прогаяне. Закінчив філфак за фахом «Українська мова і українська література», працював у редакціях газет, які виходили на рідній мені українській.
— Як ви ставитеся до висловлювань політиків і провідних учених-мовознавців, що в Україні має бути одна державна мова — українська?
— Звісно, як. Державною мовою має бути українська Але й інші мови не повинні бути якось обмеженими, бодай у чомусь обійденими, потерпати від влади. У країні, яка прагне європейського вибору, подібне не допустиме. Хай то була б чи російська, чи польська, чи ще якась мови. Незалежно від того, як ми, вірніше наші владці, будують свої взаємовідносини, свою політику з тими чи іншими партнерами.
— Мар’яне Івановичу, ви як почесний професор Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, лауреат Огієнківської премії чимало робите для пропаганди української мови, українського слова. Що зроблено вами за останній час?
— Який відрізок часу маєте на увазі? Якщо останніх 2-3 роки, то з-під пера вийшли повісті «Грона калини червоної», «Осіння рапсодія», низка публікацій, видрукуваних в університетських збірниках, в «Українській літературній газеті», у журналі «Дзвін». Йдеться там, зокрема, про національно-визвольні події 1919-1920 років, створення першого на Поділлі і в Україні українського вишу, про Івана Огієнка, його соратницю, українську патріотку Софію Русову тощо.
— Що потрібно зробити, аби наша рідна українська мова розвивалася і процвітала?
— А що тут думати? Кожному українцеві, хто б він не був, де б не проживав і чим би не займався (і нашим вимушеним заробітчанам у Польщі, Італії, Португалії, Росії та інших країнах) любити і спілкуватися українською, не забуваючи, що вона мова батьків, дідів і прадідів наших, дарована нам Богом, Долею, і ми зобов’язані робити все для її функціонування, розквіту. Це має стати правилом життя, законом для кожного. У цьому сенсі хотів би нагадати слова незабутнього Максима Рильського: «Як парость виноградної лози плекаймо мову!». Прекрасні, мудрі слова. Отож оберігаймо, плекаймо рідну мову, шануймо її, як найдорожче, найсвятіше, що у нас є.
Це дуже важливо, але це далеко не все. Потрібно більше уваги на популяризацію та пропаганду українського слова серед соціуму звертати у наших навчальних закладах усіх рівнів. Передусім у школах, вишах, коледжах, на рівень і якість викладання там таких предметів, як українська мова і література. Широке поле діяльності тут і для бібліотек, закладів культури.
Хотілося б, щоб і влада повернулася обличчям до проблем, про які йдеться. Щоби не лише розв’язувала їх на словах, бездарною балаканиною. Щоби виділялося більше коштів на видання і перевидання так необхідних сьогодні книг, посібників. Йдеться і про перевидання творів таких корифеїв українського слова, якими були і мають залишатися Олесь Гончар, Володимир Сосюра, Максим Рильський, Петро Панч, Андрій Малишко, Андрій Головко… Вони зробили вагомий внесок у нашу вітчизняну культуру, мову, літературу і нині доробок їхній може суттєво прислужитися усім нам, Україні.
— А про державне сприяння виданню творів сучасних письменників, їхню підтримку з боку владних інституцій?
— Де воно, яке сприяння? Немає його, і це вельми непокоїть. Бо ж, як відомо, не хлібом єдиним живемо. А коли ще й хліба на столі у пересічного українця того не густо, що тоді?..
Отож ще і ще раз наголошую: плекаймо, оберігаймо від усіх негараздів рідну українську мову, виховуймо в собі, у своїх душах українця! Наполегливо, невтомно. День при дні. Без цього нам не вижити.
Gismeteo 
