Втомившись на городі чи за звичними хатніми справами, вона сідає перепочити. Але неодмінно з голкою і бісером. І затягується той «відпочинок» до години п’ятої ранку. Ікони, рушники, обереги, картини, зроблені руками Лесі Пипи із Городка, нині хизуються довершеністю у багатьох куточках України: більшість роздарувала, деякі вмовили продати, а окремі навіть замовляли. І хоч лиш два роки минуло, як полонило оце бісерошиття талановиту подолянку, нині вона завершує свою 121 роботу. І бачили б ви цю неймовірно казкову красу!
«Якось у книжковому магазині впала у вічі заготовка під вишивання хрестиком — ікона Матері Божої, — розповідає молода жінка. — Захотілося неодмінно її вишити. Техніку освоїла через ютуб. А знайома порадила спробувати цю ж ікону повторити бісером. Я згодилася. Щоправда, вишивала іншу. І так оте малювання бісером на полотні мене причарувало, що, як з наркотику, зіскочити уже не можу. Найперші, іменні ікони, присвятила дідусеві й бабусі, які змалку мене вибавили, з якими найбільше пов’язані усі дитячі спогади. У них завжди було чимале господарство, тож я і худобу випасала, а тримали вони по п’ять корів, й посуд мила, й на городі поралася. А ще дідусь мене навчив косити траву й різати дерева. Дуже полюбляла допомагати йому ремонтувати мотоцикли, іншу техніку. А бабуся прищепила віру у Бога, завжди наставляла, що родина — то святе. Ми з нею ходили до церкви. Саме вона була моїм основним критиком чи схвалювачем завжди, і у новому хобі теж. Скоро півроку, як її не стало. А я все змиритися не можу. Два місяці по її смерті не могла взяти голку до рук. Всі мої рідні уже мають вишиті мною іменні ікони. Богу дякувати, у мене велика рідня: маю сестричку і двох братів, багато племінників».
Чимало людей замовляють Лесі чи то рушники, чи ікони, чи картини. Зараз, каже, часто, бажають атрибутику з, так би мовити, прихованим змістом: хто мріє про будинок — замовляють гарний палац, аби розбагатіти — жабку чи слоника… Якщо хочуть весільний рушник чи образи для молодят, то обов’язково дізнаються, чи благополучна родина — не можна ж бо розлученій чи жінці, яка погано живе з чоловіком, таку надвідповідальну місію доручати: енергетика передається. Леся запевняє, що завжди відчуває людину, якій вишиває. Одного разу, пригадує, трапився недобрий замовник, то дуже важко далася ікона. Коли хворіла бабуся, теж не бралася до роботи, щоб не ввібрала та у себе код страшної недуги і щоб від цього потім хтось не постраждав. Перед початком справи обов’язково читає молитву, з нею ж і з Богом у серці наносить й останні штрихи.
Береться вишивати й семирічний синочок Артем. Щоправда, мама мусить підсобляти, то нитку засилити, то підказати. А одинадцятирічна Анастасія дуже гарно танцює й навдивовижу вправно малює. Це у неї від батька, посміхається Леся. Мій чоловік, Ілля, дуже гарно малює, та й дідусь мій малював.
Шкодує матуся, що лише з її розповідей діти знають, що у рідному містечку на місці нинішніх руїн колись успішно функціонували заводи, підприємства. «А ти точно не вигадуєш?» — перепитувала малеча, коли показувала їм залишки колись добротних потужних теплиць, де взимку вирощували огірки. От якби зараз були робочі місця тут, вдома, то хіба б довелося її Іллі уже сім літ батрачити за кордоном? А дітям так не вистачає батька. Так, він приїздить, він щоднини по кілька разів телефонує. Але, погодьтеся, тільки українець, щоб прогодувати сім’ю, мусить її роками не бачити. Під кінець літа родина планує поїхати до татуся у Польщу — господар, у якого працює, запрошує їх відпочити, до моря там недалечко.
Є у цієї прекрасної господині ще одне хобі — дуже любить готувати, адже вона дипломований повар-кондитер. Тож такими смаколиками балує рідних і друзів — пальчики оближеш. У сезон розгортає цілий плодоконсервний завод, чого тільки немає на її полицях.
На запитання, про що мріє, ця талановита красуня відповіла: «Щоб в Україні врешті запанував мир і всім стало добре жити, щоб наші діти могли дійсно жити, а не виживати». Може, одну вишиту картину, саме такими мріями заряджену, десь у Верховній Раді повісити б?
Gismeteo 
