Між цьогорічними січнем і березнем протяглись невидимі струни: 8 січня минуло 80 років незабутньому Василю Симоненку, а 19 березня українці вшановуватимуть Ліну Костенко з 85-річним ювілеєм. Для нації вони — не лише геніальні поети зі світовими іменами, а й взірці гідності, бунтарі проти сваволі і тиранії. І, звісно, — неперевершені лірики, чия інтимна поезія залишається магічною і чистою сповіддю для кількох поколінь закоханих українців.
«Така любов буває раз в ніколи» — цю назву отримала поетична вистава за творами Ліни Костенко та Василя Симоненка, яку тричі протягом лютого грали на сцені Хмельницької дитячої школи мистецтв учні зразкової театральної студії «Чарівна скринька». 17 акторів-студійців — число майже символічне: 17 — вік першого кохання…
Автор сценарію і постановник вистави — режисер і керівник студійців Анатолій Попов, хореограф — Лариса Українченко, звукорежисер — Ігор Бойко, художник по світлу — Євген Ракитянський. Сценографію, дизайн та костюми придумала Світлана Поворознюк. Чому такий ретельний перелік усіх задіяних в режисерсько-постановочній групі? Тому що творцям вистави вдалося відтворити палітру громадянського настрою, стану української молоді, яка була ровесницею відомих тодішніх опозиціонерів — «шістдесятників» і «сімдесятників». І паростки становлення юної особистості проростають крізь кохання — головний камертон емоцій і цінностей молодої людини.
Для реальнішого «вростання» у колорит епохи українського Ренесансу (а саме так названий період національного піднесення, пошуків прогресивними митцями авангардових, альтернативних казенному соцреалізму течій і напрямів) виставу здійснено у стилі вінтажу («вінтаж» — з французької — «старе вино»). Нині цей стиль, який перенесено з моди, побуту середини ХХ століття, активно запитаний, і вінтажні вистави, фільми уже прижилися. Втім, хмельничани досі не бачили вінтажу українського, тим більше — поетичного. Оце «вростання» в епоху українських романтиків, коли і Ліна Костенко, і Василь Симоненко в поезії, у музиці — Володимир Івасюк, у живописі — Іван Марчук, були молодими і закоханими талановитими українцями, які в епосі ХХ століття залишили згодом найпомітніший слід.
Отож учні театральної студії відтворили контекст, який формував моду, смаки, уподобання та ідеали української прогресивної молоді після хрущовської відлиги. Нині на цю тему можна багато дискутувати, але слід віддати належне юним хмельничанам: усе, що відбувалося на сцені, творилось трепетно, ніби на дотику з високим мистецтвом, що стало взірцем мистецького авангарду покоління, яке вже слухало рок-музику і джаз, «Голос Америки» з транзисторних приймачів і виростало у внутрішній опозиції до кадебістської держави СРСР. І тому навіть українська поезія про кохання була викликом сірості, була бунтом особистості проти бульдозерних канонів «залізної завіси».
Усі ці трансформації вдумливий читач бачить на сцені: перед нами проходять парами, поодинці юні читці, декламуючи вірші про кохання, в яких переплітається і доля ліричного героя, і доля України. Цей стан внутрішньої тривоги (хто ми, які у нас серця?) вдало контрастує з безтурботними дівочими сукенками-кльош «в горошок», «французькими» зачісками, ретро-краватками юнаків, джазовими мелодіями. І постійно звучить українська поезія. Молодь на сцені часто «ховається» під прозорими парасольками під мелодії фільму-мюзиклу «Шербурзькі парасольки» — і для поцілунків, і від дощу, і, може, від життєвих тривог і розчарувань, які приходять згодом?
«Чи біля тебе душу відморожу, чи біля тебе полум’ям згорю…», «Прийшла любов, непрохана й неждана — ну, як мені за нею не піти?» — слова кохання такі пророчі і зрозумілі, і така тонка грань між вершиною і безоднею почуттів…
Уже після вистави Анатолій Титов розповів, як вона народжувалась. «Нині величезний попит на українську ідею: і в суспільстві, і в політиці, і в мистецтві. І цю потужну енергію відродження, становлення не потрібно шукати заново. Українці завжди мали високий духовний, мистецький потенціал. Тому ми звернулися до любовної лірики наших геніальних поетів. Тим більше, Ліна Костенко і Василь Симоненко — не лише цвіт нашої поезії, а й ювіляри нинішнього, дуже складного, року. Цей рік вимагає від нас терпіння, вірності, справді, високих почуттів, щоб бути сильними. А сили дає кохання, його мова найзрозуміліша молодому серцю. І мені було приємно, що чимало поезій мої студійці вибирали самі. Результат ви бачите: три вистави за лютий у заповненому залі. Наші глядачі — насамперед — підлітки, молодь. Значить, слухають, міркують, відкривають для себе речі, з якими варто йти у життя і любити».
Gismeteo 
