Курси валют

Просочена фарбами нині його майстерня на проспекті Маяковського у столиці, сотні картин, від підлоги до стелі, випромінюють незриму духовну ауру. Шедевральні роботи, що хизуються в багатьох вітчизняних музеях України та країн світу, сповнені любов’ю і небайдужістю до України, несуть у собі величезну енергетику добра, щирість високих почуттів, вивищують людську гідність, пробуджують вогонь національного буття. Про його творчість написано сотні публікацій, за його плечима чимало вагомих заслужених нагород та сотні виставок.

До мистецької стезі знаного нині не лише у всій Україні, а й далеко за її межами, як його називають, мудрого серцем художника (живописця-графіка), лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, премії імені Василя Стуса, народного художника України, професора кафедри дизайну університету сучасних знань Валерія Франчука підштовхнула-надихнула рідна Хмельниччина: народився митець у селі Зелена Красилівського району. Про свій шлях до мрії, про юність і своїх учителів наш легендарний земляк ділиться з читачами «Подільських вістей».

— Валерію Олександровичу, в численних інтерв’ю Ви стверджуєте, що у мистецтво Вас привели пагорби рідної Хмельниччини, стара хата, якої нині вже немає, але назавжди залишилася у серці, а ще — мудрі вчителі… Яким був шлях до мрії і що найбільше запам’яталося з часів дитинства та юності?
— У часи, а скоріше, позачасся радянської дволикості слів і дій, моя душа майже змирилася із непоборною безвихіддю, котра насмоленою дратвою стягувала, оповивала душу, а дитяча мрія стати художником здмухувалася холодним вітром, як той осінній лист із морозного дерева. Монотонність реального життя глибоко осідала в серці. Здавалось, усе, що коїться з тобою, і є тим, у чому ти, хочеш — не хочеш, мусиш існувати. Та Бог милосердний. Із його благословення стаються такі фантастичні події, настають такі зміни і зрушення, котрі відкидають геть смиренну реальність, надаючи всьому, що було до цього, сенсу, спрямовують на нову дорогу.
— Змалку твердо вирішивши стати художником, після школи Ви вступили до омріяного вишу?
— Ні. Після школи — служба в армії, яка відчутно посунула в часі, проте не знищила мою мрію. Однак вона, мрія, й після армійських лав відійшла на третій план, адже потрібно було давати собі раду: влаштувався слюсарем-ремонтником у Красилівську райсільгосптехніку. День минав у мазуті серед залізяччя, а ввечері — розваги з гуртожитськими товаришами. Потроху почав забувати, що з третього класу в селі всі звали мене художником. Сіра буденність нищила навіть думки про подальшу освіту, тим паче — про малювання. Та якось приїхала мама мене провідати, «проінспектувати», як же я живу. Привезла домашню хлібину, загорнувши в газету «Радянське Поділля». Згодом ненька довго роздивлялась мої збиті руки, картала, що «пішов, як батько, крутити залізяччя», та все бідкалась: «А ти ж, сину, так мріяв стати художником!». А я не мав, що відповісти. Газету, яку мама привезла, я не викинув, проглянувши без поспіху, побачив оголошення про набір на десятимісячні курси з підготовки художників-оформителів при Хмельницькому обласному будинку народної творчості. Подумавши, вирішив подати документи. Зібрав що потрібно, знайшов у коморі кілька давніх малюнків олівцем. На моє здивування і мамину радість, мене зарахували на навчання.
— Розкажіть про те навчання.
— Скажу відверто, я вже дуже звик до своєї попередньої роботи, тому особливої радості нові перспективи не становили. Не уявляв навіть, що робитиму в Хмельницькому, а основне — чи виправдаю мамині надії. У групі було 22 майбутніх працівники ідеологічного фронту. Більшість — хлопці, які відслужили, було і кілька дівчат. Усі з Хмельниччини. На першу зустріч прийшли всі викладачі, яких представляв директор Будинку народної творчості Петро Якович Слободянюк. Тоді вперше почув прізвище Мазурів. Вони були нам майже ровесниками. Молоде подружжя художників, яких після закінчення Одеського художнього училища направили працювати до Хмельницького.
Цей період життя був дуже нелегким. Виникало багато питань, відповіді на які я не знаходив. Всі курсисти спершу механічно виконували завдання, ніхто не вирізнявся з-поміж інших. Та одного разу, може, через місяців два, Микола Іванович Мазур запросив мене та мого нового товариша Станіслава Гащука, з яким ми спільно винаймали житло, до своєї квартири-майстерні і показав свої картини. А через півгодини його дружина, Людмила Олександрівна, люб’язно запропонувала випити чаю. Тоді ж я побачив в колисці їхнього сина Богданчика — майбутнього відомого скульптора, лауреата малої національної премії України імені Тараса Шевченка.
— А що найбільше запам’яталося з тієї зустрічі з Мазурами?
— Забракне слів, щоб описати ті лики на картинах викладача, які врізались у пам’ять. У той день відкрилось щось хвилююче і прекрасне, що надало мені віри в себе. Словом, знову захотілось малювати. На картинах Миколи Івановича я вперше побачив селянок в якихось дивних позах — відчайдушно експресивні, як вигуки людські, майстерно скомпоновані. Було відчуття, що ці неземні постаті в одежах-скафандрах явилися до нас, щоб сказати щось важливе. Їхні лиця промовляли про постійну важку, але дуже потрібну роботу. Я ніби у церкві побував — це священнодійство змінило моє ставлення до життя і до навчання, пробудило бажання творити, якого до того дня, я не відчував.
— Тобто, саме ці роботи змінили життя Валерія Франчука?
— Воістину, спала із серця облуда байдужості. Тим більше, викладачі щодня навчали чомусь новому, і я, мов зачарований, щоранку летів на заняття. Ми ходили на пленери, у музеї, відкривали для себе мистецьке життя, пізнавали здобутки майстрів минулого. Та час дуже швидко пролетів. Не отямились, як настала пора екзаменів. Тоді ж, мабуть, уперше подумав, що потрібна вища освіта. Тож згодом закінчив Київський державний художній інститут (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури).
— Після тих курсів відбулася Ваша перша виставка, за якою були вже сотні?
— Так, мені єдиному з усіх курсистів надали зал для першої в житті виставки, а крім того — направлення на роботу в Славутський районний парк культури та відпочинку. Там же я й зустрівся з дідом по маминій лінії, Людвігом Андрійовичем Орловським, якого радянська машина зламала як морально, так і фізично. Життя в Славуті стало особливим періодом, вмістивши в собі не лише радість творчості, але й проявивши людську ницість і підлість. Але це вже інша історія. У ті далекі 70-ті — дивну пору мого молодого життя — я ще не усвідомлював, що сердешна увага моїх вчителів, Миколи Івановича та Людмили Олександрівни Мазурів, — щасливий білет у творче життя. Адже чи мав би я все те, що маю тепер, якби не доленосна зустріч з ними? Саме вони допомогли реалізувати закладений Богом потенціал — відобразити на полотні величну і трагічну історію нашої землі, як я її бачу.
Різне було на життєвому шляху, довелося долати і рови-окопи людської байдужості, і колючі терни зрад, але ці двоє славних українських патріотів, великих митців, які достойно пройшли свою, на жаль, коротку дорогу, були тоді, є тепер і будуть, скільки житиму, найдорожчими вчителями з великої когорти наставників, з якими доля згодом неодноразово зводила.
— Валерію Олександровичу, покликання Вашої творчості?
— Я творю для того, щоб люди не забували, що в них є душа. А кажуть, вона вічна.