Це — рядки однієї з відомих пісень Ігоря Білого, написаної в перші дні Майдану, ще торік, у листопаді. Тоді вона буквально «підірвала» Інтернет величезною кількістю переглядів.
Таким же був і лейтмотив творчого вечора відомого українського барда, який відбувся в обласній філармонії дещо символічного дня — 23 лютого. Втім «совкову» дату Ігор озвучив по-своєму: «присвятами» особисто карлику Путіну, «москаликам» і терористам.
Велика зала була заповнена вщерть, проте найпочеснішими глядачами стали бійці 8-го хмельницького аеромобільного полку, які прийшли на концерт до свого побратима, який уже багато разів виїздив до наших воїнів у зону АТО. Їхню появу публіка зустріла стоячи, з оваціями і словами «Героям слава!», а співак виконав пісню, присвячену хмельницьким десантникам.
У житті він — шкільний учитель фізкультури, та його долею стали авторська пісня, гітара, хоча писати і співати почав у досить зрілому віці, коли перемайнуло за сорок. Його, 43-річного, відкрив для публіки в монотеатрі «Кут» Володимир Смотритель, і це було закономірно: «Кут» у Хмельницькому завжди був своєрідною мистецькою «криївкою» патріотів, особливо, коли все навколо кишіло «одобрямсами» чергової «влади від Бога».
Його часто називають українським Розенбаумом, хоча Ігор вважає, що у нього власна дорога, а соціальна тематика бардівської творчості об’єднує
всіх, хто не терпить свинства, «товстозаддя», глупоти і аморфного «мовчання ягнят».
У творчому доробку 50-річного Ігоря Білого — чотири студійних альбоми, близько 200 композицій, він — лауреат ледь не всіх всеукраїнських конкурсів співаної поезії, проте вважає себе «неформатом», не любить владу, бо переконаний, що вона розбещує всіх, хто владарює і хто «царкам» прислужує. «Вже не люди ми, посміховисько» — це і про владу, і про зраду…
Хмельницький концерт популярного барда став у філармонії своєрідним рекордом, бо тривав майже три години. І це також закономірно: адже у творчому вечорі Ігоря Білого взяв участь професійний мистецький десант, лауреати всеукраїнських конкурсів патріотичної пісні: заслужений артист України Володимир Смотритель (м. Хмельницький), відомий український співак і композитор, гітарист гурту «Рутенія» Григорій Лук’яненко, бард Неля Франчук (м. Київ), надією нашої пісні стала юна хмельничанка Тетянка Сидоренко. Академічний колектив філармонії «Козаки Поділля» (керівник — народний артист України Микола Балема) подарував прем’єру «Лине степом зажурлива пісня» на слова Ігоря Білого і музику Миколи Балеми.
Бардівські концерти — це насамперед живий діалог із залом, а мистецька сповідь стає камертоном того стану, який об’єднує небайдужих людей. В усьому. От хоча б у спільному баченні такого собі портрета пристосуванця-сучасника: «Перебіжками, навкарачками: це іде наш середній клас. І чим нижче ми нахиляємось, тим зручніше…нас!»
— Я написав багато пісень до Майдану, і під час його подій, і після нього. От тільки написане до Майдану досі залишилося найбільш актуальним, — зізнається співак. — Бо… «народ бідує і шукає зброю». Бо лицемірство не прикриєш попівською рясою і тим паче рятівною вишиванкою: «У житті всі грішні — в церкві б’ють поклони», «Усе в нас не змінилось, хоча, насправді, сумніваємось в душі», «Але багаті ті ж самі, і ті ж самі — знедолені, і рано ще писати заповіт!». Або про «кумирофілію» — і в житті, і в політиці: «Собі кумирів створюєм самі, а потім їх розвінчуєм безжально», «Нема для обраних ні Божих, ні людських законів — за інстинктами живуть»… Тому залишається актуальним його майданівський маніфест: «Гуртуймось, браття, зброю підвезуть!».
Війна доповнила бардівський арсенал співака своєю тематикою. І, звісно, тут найбільше «пощастило» Путіну, «сепарам» і всім «защитникам русского мира», який прийшов до нас, вчорашніх братів та сестер, з кривавою війною.
— Я написав єдину в своєму житті пісню російською мовою «Обращение к российскому солдату» — після перших поїздок у зону АТО. І вже потім співав у бліндажі нашим хлопцям — а вони її передавали по соцмережах. Я не знаю, чи чули її путінські найманці. Може, вона допоможе «ватникам» щось збагнути:
Ты зачем к нам пришел,
Бравый русский солдат?
Захотел больше звезд,
Орденов и зарплат?
Убиваешь теперь
Стариков и детей:
Ты уже не солдат —
Террорист без идей.
Ты с мечем к нам пришел —
От меча и умрешь,
Но не ясно, за что
Грузом «200» уйдешь?
Ну, пойми же, солдат,
Мы на нашей земле,
Защищаем свой дом
От бандитов извне.
Мы за нашу страну
Жизнь готовы отдать,
Ну, а ты за кого
К нам пришел умирать?
Возвращайся домой,
Не хотим мы войны,
Поднимай свой народ —
В рабстве жили и мы!
Вами правит тиран,
Сбросьте цепи долой!
Не воюй здесь, солдат,
Убирайся домой!
І зовсім інший Ігор Білий — лірик. Його ліричні монологи присвячені українцям, які стали для світу символом нової нації, небаченої сили. І ця сила — у кожному, хто вирішив: Україна — понад усе. Ці слова здавалися б пафосом, якби звучали з вуст тих, хто оспівує всіх і вся, аби бути першим, аби бути «на хвилі», у «форматі». Ігор не розштовхує собі шлях ліктями, зв’язками з впливовими людьми, хоча прихильників його творчості немало серед так званої еліти. Ігор залишається «неформатом» завжди, хіба убгаєш бунтівне серце у бодай якісь рамки? Його герой — українець, простий хлопець, який йде на фронт і вірить у перемогу:
Ти збери мене в дорогу, моя мила,
Та освячену іконку поклади.
Нашу землю знов плюндрує вража сила,
Боронить її піднялись козаки.
Ти пробач мені, що я усе покинув,
Проміняв тебе, єдину, на війну…
Не тужи, кохана, я іще не згинув,
Я тебе іще до серця пригорну.
Після творчого вечора Ігор Білий майже одразу ж відправляється з групою волонтерів у зону АТО. Його з гітарою, з уже улюбленими піснями чекають побратими.
Gismeteo 
